Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
З городу не біжить — вихором вилітає Мар'яна. Спідниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих ніг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дівчина махнула рукою, і на подвір'ї спочатку стихає гарчання, а далі втихомирюється й барабан.
— Ой, Михайлик до нас прийшов! — з такою радістю говорить Мар'яна, ніби я її найближчий родич. І очі її, голубі, з сизим туманцем, лагідно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку і картузик. Потім вона зиркає на будинок і тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?
— Ні, не хочу, — я відчуваю, що червонію, і відводжу погляд од Мар'яни.
— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорні віночки вій, а під ними лежить і глибока степова далина, і така добрість, яку повік не забудеш.
— Я не соромлюсь, Мар'яно… Ти не подумай. Я вже обідав, і так начасничився…
— Начасничився? — сміється дівчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись.
Тепер я веселію:
— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
— Аби ще сало було до нього.
— І сало в нас є борщ затовкти.
— Чом не багачі, — жалісніє Мар'янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?
— Ні… Я сам прийшов.
— До кого?
— До тебе, Мар'яно.
— Справді? — знову щирою радістю береться дівоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собі: хто мене згадав і перед святом провідає? Рідня ж моя далеко-далеко живе, — посмутніла і зітхнула дівчина, і куточки вуст її стали журні. І чого тільки всі кажуть, що вона ніколи не печалиться?
— Мар'яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як і почати про своє.
— То кажи!
— Ти це можеш знайти мені якусь книжку?
— Комусь на куриво чи собі читати?
— Собі.
— Ой, не можу тобі, Михайлику, запомогти: піп усі книжки, як невільників, замикає, — смутніє дівчина, і смутніє в її косах червона патлатенька гвоздичка.
— Як невільників? — повторюю я.
— Якби не замикав, то я крадькома із самого вогню винесла б тобі… От горенько, та й годі! І чим тільки пособити моєму Михайлику?… Правда ж, ти мій? — Уже веселіють очі, уста і всі три ямки Мар'яни.
Я ніяковію, не знаю, що сказати, і перестуцаю з ноги на ногу.
— Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радість попу чи попаді.
Мар'яна, сміючись, хапає мене за руку, і ми вже навзаводи біжимо до просторої попівської кухні. Тут чисто, як на Великдень.
В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лаві попискує тістом забучавлена діжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всередині прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лілеях, посуди пундики, посилані справжнім цукром, і почала запихати в мою торбину.
— Потім з'їсиш собі. Смачні — сама пекла, сама й хвалю! І почекай мене одну хвилинку.
Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, і одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радісна, крутнулась на місці, — цього тільки й треба було котятам — вони одразу ж повисли на її спідниці.
— Вас тільки й бракувало мені! — Мар'яна обережно вигойднула причеп у запічок і тоді стала переді мною. — Михайлику — вкрала!
— Що? — холону від радісного здогаду.
— Ось! — дівчина напівобертається, дістає з пазухи книгу в крамних палітурках, урочисто подає мені, а очима пантрує на двері. — Хай попошукають тепер її!
— Спасибі, Мар'янко, велике спасибі, — беру книгу, не знаючи, як і де її заховати.
— Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, — зітхає наймичка, махає рукою перед очима, наче відганяє од них печаль, і переводить погляд на книгу. — І за скільки ти можеш її вчитати?
— Та за два дні й прочитаю.
— За два дні? — дивується Мар'яна. — А я, певне, за все життя не вчитала б. І що там тільки пишуть мудрі голови? Прочитай мені, Михайлику, хоч трошки. — Вона, прислухаючись, бере сінешні й покойові двері на клямки, а я розглядаю книгу, і мені мерхне в очах.
— Що таке, Михайлику? — перелякалась Мар'яна. — Ой, це, може, з неподобством? — Дівчина, щось згадавши, шаріє і вишарпує книгу з моїх рук.
— Ти чого, Мар'яно? — потискую в подиві плечима.
— А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? — обережно погортала кілька сторінок.
— Бо вона не по-нашому написана, — беру книгу і дивлюсь на чуже, незрозуміле письмо.
— Не по-нашому? Оце удружила тобі! — похитала головою Мар'яна. — Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як ці книги пишуться? — Вона замислюється, а далі рішучіе: — Ну, ти не смутній! Догнав не догнав, а побігти можна. Підемо зараз до панича і попросимо в нього наську книгу.
І от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революція витурила з якогось київського інституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, підвівся і довго приміряється до мене темним з насмішкуватою вологістю оком, зупиняє його на моїх ногах, і я починаю соромитись їх, брудних, порепаних і подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу і торби, що пропікає мою спину попівськими пундиками із справжнім цукром.
— Так-так, хочеш дуже розумним
