Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
— Зумів же ти, парубче, назоріти дівчину. Довго таку треба було попошукати.
— А я таки й довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, — сердечне говорить парубок і простягає руку молодій: — Сідай, Мар'яно.
Дівчина проворно вискакує на підводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.
Я оглядаюсь. Біля тину, з торбинкою через плече, непомітно стала Люба. І в неї теж чогось висявають очі.
— Молода? — підводить голову на Мар'яну.
— Молода, — дивуюсь, як про це одразу могла довідатися Люба.
— Ой, це так славно! — радіє дівчина, не розуміючи, як мені важко прощатися із Мар'яною.
— Прощайте, люди добрі, — торкнувся рукою шапки молодий і трусонув віжками. Коні вдарили з копита, і під ними задзвеніла і бризнула соком березнева земля.
Ми всі повертаємо голови і довго-довго дивимося услід Мар'яні. Ось уже коні беруть на другу вулицю, ось уже востаннє промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося і на дальні приімлені весною поля, і на сонце, і на вітряк — оту селянську птицю-казку, що все збирається злетіти в небо, та не може розлучитися із землею.
— Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землі, питається мати.
А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.
І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…
А лебеді летять… над моїм дитинством… над моїм життям!..
Київ — Ірпінь — Дяківці
1963–1964
Примечания1
Піший наділ після 1861 року селянину, який не має тягла.
(обратно) 21,1 десятини.
(обратно) 3Перепічка.
(обратно)Оглавление Розділ перший Розділ другий Розділ третій Розділ четвертий Розділ п'ятий Розділ шостий Розділ сьомий Розділ восьмий Розділ дев'ятий