Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
Як іноді важливо буває, щоб хтось виділив у людини щось гарне та й іншим, менш видющим, підказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворів і тополь окреслюється село, і тепло згадую заповзяту попівську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами віхолу, що все робить навбіжки, пританцьовуючи і сміючись або співаючи. Навіть коли матушка сварить її, наймичка насочується сміхом, продаючи білі підківки зубів і аж три ямки: дві на щоках, а третю на підборідді.
— Нема на тебе, шибайголово в спідниці, ні грому, ні блискавки, ні трясці, ні трісця, ні лихої години, ані синього смутку.
— То й добре, що нема! Хай і повік не буде — не зажурюсь! — дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на місці і підсміюється.
Попадя озирається довкола, зітхає:
— Прости, господи, согрішенія наші, вольная і невольная… Запам'ятай, маловіре, моє слово: будуть тебе невдовзі тягнути куцохвості у саме пекло і тільки одним свіжим мотуззям, бо старе не витримає.
— Гі! Поки вони собі натіпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.
— От хай мене уб'є золотий хрест, — била себе роздутою рукою в підпаристі груди попадя, — коли не кинуть тебе хвостаті аж на саме днище геєни огненної.
— І там, кажуть, матушко, є люди!
— Свят, свят, свят. І що ти, богопротивна, мелеш і вже наперед шукаєш кумпанію в пеклі? Зникни і щезни з моїх очей, відлюдку!
— Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? — смиренно питає Мар'яна, а з кінчиків її вій аж капотить молодече життєлюбство.
— Революціонерка! — нарешті волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очі підводила до неба: — Прости, господи, согрішенія наші, вольная і невольная, прости і остави…
А наймичка, метляючи спідницею і косами, вже проворно бігла до обори чи на город і скрізь ронила на стежки і доріжки безжурний сміх чи пісню. В селі, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра і гарного жениха, який мав би земельку і славно хліборобив.
«Так от хто мені зможе пособити — знайти в попа якусь книгу, і чого раніше не додумався до такого?» — веселію я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцівським столом.
— Ну, біжи на обід, бо перепадешся на смик, — нарешті каже Петро і виймає з кишені свою єдину цяцьку — кресало з напильника і кремінь аж з Карпатських гір, де воював з австріяками його дядько.
Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитівського ставочка, де були отакенні коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срібно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спів і прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як співає вода, — весною вона з ревінням нуртує по всій долинці і, аж запінившись од люті, рве греблі, влітку — ледь-ледь награє у сопілку, а взимку тільки іноді спросоння писне, як в'юн, і знову спить.
А ви чули, де і як вона прокидається? От підіть напровесні до яружанських трьох ставків, де Куценький Михайло проживав, і ви побачите сонячно розтрушений на снігу ліщиновий цвіт, а під снігом почуєте зненацька якийсь схлип і голос жайворонка, і знову схлип, і знову голос жайворонка. Ото вже й знайте — прокинулась вода і дмухає в торішню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, і чогось схлипує собі.
Обминувши в долинці пізнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях і одразу наздоганяю драбинчастий віз горшковоза Терентія. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помісниці вмостились чорні, як шпаки, дрібнята з глиняними кониками в руках. Очі в коників великі, гриви пишні, у вінки позаплітались, а хвости до самих копит дістають; глянеш на таку худобину — зрадієш і пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дід Терентій щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею і людей, і своїх онуків, хоча сам уже й розлучився з радістю: гетьманці повісили Терентієвого сина. Тепер хоч і незахисно стало старому гончареві на світі, проте він не розлучається зі своїми дрібнятами, навіть їде з ними в далекі села ярмаркувати. Ну, а дітям дорога завжди радісна дивовижа.
На возі злегенька поторохкують червонобокі, в поливі миски, на днищах яких спочивають соняшники, квіти і сонце; перехоплюють вітрець зеленкуваті і сизі, наче в них і досі не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макітри і ринки, запишались горшки-двійнята, що в них аж цілий обід понесуть добрим людям; дебеліють горлові горщики, в яких би вмістився і я, і гончареві скощавлені дрібнята; цвітуть бокасті куманці, зачеплені кумедними п'яноокими голівками баранців, мовляв, кумуватись, чоловіче, можна, та баранячої голови не напивай.
Окинувши оком усе це добро, я радісно гукаю старому:
— Діду Терентію, дайте коника!
— А батога не хочеш? — обертається до мене пропечений вогнем і сонцем гончар.
— А батога не хочу, — сміюсь я, посміхається у піваршинні вусища гончар, і дружно підсміюються гончаренята, сміх у них тоненький і сходиться водно, як дві ниточки. — Дасте, діду?
— Підрости трохи.
— Еге, підрости! Це саме ви казали мені й торік.
— Справді казав торік? — хитрує старий. — Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.
— Пособлю, ще й як!
— Тоді приходь завтра.
— А коника — сьогодні?
— Теж завтра.
— І де ви будете стояти?
— На Королевщині. Може, підвезти? — запрошує на віз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.
— Та ні, боюсь, щоб ваші миски не потовкти.
— Хазяйська дитина.
— А ви думаєте!
Гончар знову посміхається, а я, задоволений розмовою, попід віковими липами біжу та й біжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-під ніг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене
