Домбі і син - Чарльз Діккенс

Вони сиділи так аж до ночі. Капітан охоче сидів би й тиждень, але Уолтер підвівся й почав прощатися.

— Ти йдеш, Уолтере! — казала Флоренс, — Куди?

— Він поки що завісив гамак у Броглея, панно-дівчинко, — пояснив капітан Катл. — Звідси рукою подати, Втіхо мого серця.

— Це все через мене, Уолтере, — сказала, Флоренс. — Твоє місце зайняла твоя бездомна сестра.

— Люба міс Домбі, — затинаючись, відповів Уолтер, — якщо не буде нахабством вас так називати…

— Уолтере! — вигукнула здивована Флоренс.

— …я вже тим щасливий, що можу бачити вас, розмовляти з вами, — то що говорити про щастя хоч чим-небудь прислужитися вам? Куди б не пішов я, чого не зробив би для вас!

Вона всміхнулася й назвала його братом

— Ви так змінилися — сказав Уолтер.

— Змінилася! — перебила вона.

— …В моїх очах, — тихо, немов думав уголос, провадив Уолтер. — Для мене змінилися. Ви були таким дитям, коли я їхав, а тепер… ох, ви зовсім інакша…

— Але все одно твоя сестра, Уолтере. Ти не забув, що ми обіцяли одне одному, коли ти від'їжджав?

— Щоб я та забув! — тільки й вигукнув він.

— А якби й забув, якби страждання й нещастя стерли це з твоєї пам’яті, — хоч вони не стерли, — то чи пригадав би тепер, Уолтере, побачивши мене в біді, всіма покинену, без даху над головою — крім оцього — і без друзів — крім тих двох, що зараз біля мене?

— Пригадав би! Бог свідок, що пригадав би! — ствердив Уолтер.

— Ох, Уолтере! — захлинаючись слізьми, вигукнула Флоренс. — Брате мій дорогий! Покажи мені якусь дорогу в цьому світі — якусь скромну стежечку, щоб я могла йти собі по ній, працювати й думати коли-не-коли про тебе, що ти борониш мене, опікуєшся мною як сестрою! Допоможи мені, Уолтере, бо я так потребую помочі!

— Міс Домбі! Флоренс! Та я ладний головою накласти, щоб вам допомогти. Тільки ж у вас є, вельможні й багаті друзі. Ваш батько…

— Ні, ні! Уолтере! — зойкнула вона, схопившись руками за голову, і на її обличчі проступив такий жах, що він прикипів до місця. — Не кажи цього слова!

Відтоді він ніколи не міг забути її вигляду й голосу, яким вона урвала його на цьому слові. І мабуть ніколи не забуде, хоч би й жив сто років.

Куди-небудь, куди завгодно — тільки б не додому! Все минуло, пройшло, згинуло і пропало навіки! Вся історія наруги і страждань, не розказана нею, була в тому жаскому зойку, і він відчув, що не зможе забути його, і не забув ніколи.

Схиливши свою милу голівку капітанові на плече, вона розповіла, чому втекла з дому. Якби кожна сльозинка, пролита при цьому, упала прокляттям на того, кого вона не назвала ні разу і не звинуватила, і то б йому було краще, вражено думав Уолтер, — ніж утратити таку палку та щиру любов.

— Ну-ну, самоцвітику мій! — сказав капітан, коли скінчилася її розповідь і вичерпалася та незглибна увага, з якою він слухав її, зсунувши капелюха на потилицю й широко розкривши рота. — Доста, доста, моя найдорожча! Уол-те, хлопче мій любий, відчалюй до ліжка й залиш мені мою красунечку!

Уолтер обіруч узяв її долоню, приклав до вуст і поцілував. Тепер він знав, що це справді безпритульна, заблукана втікачка, але хоч саме тим була йому дорожча, ніж тоді, коли жила в розкошах, вона здавалась, однак, ще недосяжніша, ще вища, ніж колись у його дитячих мріях. Капітан Катл, не обтяжений такими міркуваннями, провів Флоренс до кімнати і час від часу чатував на зачарованім місці під її дверима, — таким воно й справді було для нього, — поки переконався, що може зі спокійною душею вмощуватися під прилавком. Покидаючи задля цього чати, він не міг утриматись, щоб не гукнути в замкову щілину «Потонув? Чи не так, хороша?», а йдучи сходамивниз, не заспівати того ж таки куплета з «Чарівної Піг». Але куплет чомусь застряг у горлі і нічого з того не вийшло, тож капітан ліг спати і бачив сон про старого Сола Джілса, який одружувався з місіс Мак-Стінджер і якого ця леді тримала надголодь у якійсь потаємній комірчині.

ЖАЛІ МІСТЕРА ТУТСА

Нагорі в дерев’яного мічмана була порожня кімната, що колись за давніх часів правила Уолтерові за спальню. Розбудивши капітана зарання, Уолтер запропонував перенести туди деякі найбільш пригожі меблі з маленької вітальні, щоб Флоренс могла там оселитися відразу, як тільки встане. А що пихтіти та обливатися потом ради такого діла було для капітана найбільшою насолодою, то він з охотою (як сам сказав) узявся до нього і години за дві кімната на піддашші перетворилася в щось схоже на сухопутну каюту, оздоблену найдобірнішим рухомим майном з вітальні, включно з фрегатом «Тартар», якого капітан з такою любов’ю почепив над каміном, що, задкуючи, ще з півгодини дивився на нього, нетямлячись від зат хвату.

Жодні умовляння з боку Уолтера не змусили капітана накрутити величезного годинника, чи забрати назад бляшанку, чи хоча б доторкнутися до щигщів для цукру або до чайних ложечок.

— Ні-ні, хлопче, — незмінно відповідав капітан, — я передав усе те невеличке майно вам, у спільне посідання.

Слова ці капітан повторював з великою поважністю та натхненням, очевидно, гадаючи, що вони мають силу парламентської ухвали і що коли сам він ніколи ніяк не домагатиметься свого права власності, то така форма передачі майна жодних сумнівів викликати не може.

Перестановка в домі була добра не тільки тим, що Флоренс перебиралася в зручнішу кімнату, а й тим, що мічмана нарешті можна було вернути на постійний його спостережний пункт, і повідчиняти віконниці. Остання церемонія — хоч простосердий капітан надавав їй небагато ваги — аж ніяк не була зайвою, оскільки зачинені