Домбі і син - Чарльз Діккенс
Тут капітан геть посмутнів, але при першому дотику руки Флоренс ожив, і вони повернулися додому, і далі не забуваючи про обережність та пильність; капітан, одчинивши двері до оселі маленького мічмана, пірнув усередину з такою блискавичною швидкістю, яку могла виробити тільки тривала практика. Ще вдень, поки Флоренс спала, він домовився з донькою одної літньої жінки — на Леденгольському ринку вона звичайно сиділа під блакитною парасолькою і продавала курей, — щоб та приходила прибирати кімнату Флоренс та виконувати її дрібні доручення. Та дівчина саме прийшла, і Флоренс побачила в себе такий же порядок, хоч і не таку пишноту, як у тому страшному будинку, що колись їй марився рідним домом.
Щойно вони залишилися самі, капітан примусив — її з’їсти сухарик і випити склянку пряного глінтвейну (який він готував досконало), та, підбадьорюючи її всіма чулими словами й безладними цитатами, які тільки спадали на думку, відвів її нагору. Однак і йому щось муляло душу, бо він явно ніяковів.
— На добраніч, серденько, — сказав їй капітан під дверима кімнати.
Флоренс потяглася губами до його обличчя й цмокнула в щоку.
Іншого разу капітан був би на сьомому небі від цього вияву вдячності та любові, але в цю хвилину, хоч і розчулений, він зніяковів ще більше і, як здавалося, не мав бажання одходити.
— Бідний Уолтер! — промовив він.
— Бідний, бідний Уолтер! — зітхнула Флоренс.
— Потонув, — чи не правда?
Флоренс похитала головою й знову зітхнула.
— На добраніч, панно-дівчинко! — сказав капітан, простягаючи руку.
— Хай благословить вас бог, добрий, хороший мій Друже!
Але капітан і далі барився.
— Може, щось трапилось, дорогий капітане Катле? — спитала Флоренс, яка, приголомшена недавніми подіями, дуже легко тривожилась. — Хочете мені щось сказати?
— Сказати тобі, панно-дівчинко? — повторив капітан, збентежено глипнувши їй у вічі. — Ні, ні, що я мав би тобі сказати, моя красунечко? Ти ж, певне, і не сподіваєшся почути чогось доброго?
— Ні, — хитнула головою Флоренс.
Кинувши на неї допитливим оком, капітан повторив: «Ні», — і далі так само баривсь і бентежився.
— Бідний Уолтер! — сказав капітан. — Мій Уол-р! — так я його завше називав. Небіж старого Сола Джілса! Такий милий усім, як весняний розмай! Де ж ти заподівся, сміливий хлопче? Потонув, чи не так?
Урвавши свою промову цим риторичним звертанням, капітан побажав дівчині «на добраніч» і рушив на сходи, а Флоренс згори присвічувала йому. Постать його розчинилась у темряві, і, судячи з відлуння його кроків, він завертав уже до маленької вітальні, коли це раптом знизу, мов з глибин морських, знову виринули його голова та плечі, — найочевидніш, тільки для того, щоб запитати ще раз: «Потонув, чи не так, моя хороша?» — бо, промовивши ці слова тоном ніжного співчуття, він зник остаточно.
Флоренс було дуже прикро, що, прибившись сюди, вона мимохіть — хоч то й річ природна — навіяла своєму покровителю ці спогади, і, сівши перед столиком, де капітан виклав підзорну трубу, пісенник та інші раритети, думала про Уолтера й про все, що було пов’язане з ним у минулому, поки їй не запраглося одного — лягти в ліжко й заснути навіки. Але в цій сиротливій тузі за померлими, котрих любила, вона ні разу не згадала про дім, — про можливість повернення, — про те, що він і досі існує, що в ньому живе її батько… Вона була свідком убивства. Той останній образ, який вона так леліяла, було видерто з її серця, потрощено і вбито. Думка про це сповнювала її такою відразою, що вона заплющувала очі, вся тремтячи і щулячись від найменшої згадки про цей учинок чи про жорстоку руку, що вчинила його. Якби після цього її любляче серце здужало вберегти той образ, воно напевно розірвалося б, — але воно не здужало, лише, спорожнівши, виповнилося диким страхом, що гнав його геть від найдрібніших розтрощених уламків, — страхом, що міг зродитися лише в лоні такої глибокої і так жахливо скривдженої любові.
Флоренс не насмілювалась глянути в дзеркало — темна пляма на грудях напувала її жахом перед самою собою, так ніби вона носила якесь тавро. Загасивши свічку, вона судомно прикрила синець рукою і, плачучи, склала натомлену голову на подушку.
Капітан ще довго не лягав спати. Добру годину бродив туди-сюди по крамниці й маленькій вітальні, а коли ці вправи вже начебто відновили його душевну рівновагу, сів і з поважним та глибокодумним виглядом став вичитувати з молитовника молитви, призначені для тих, хто в морі. Справа йшла доволі туго, — капітан був аж надто повільним та неоковирним читцем і частенько спинявся над складнішими словами, підохочуючи себе такими вигуками, як: «Ну, хлопче! Давай!», або: «Спокійно, Неде Катле, спокійно!» — що неабияк підсобляли йому в подоланні всіляких труднощів. Ба більше: капітанові добряче заважали його окуляри. Та, незважаючи на ці перешкоди, капітан повагом перечитав усі до рядочка молитви, причому щиро й побожно, і, від душі похваливши їх, улігся під прилавком (але лише після того, як послухав під дверима, що робиться у Флоренс у кімнаті) зі спокійним серцем та якнайзичливішим обличчям.
Впродовж ночі капітан кілька разів вставав, аби пересвідчитись, що його годованка спить спокійно, а раз, на світанку, виявив, що вона вже не спить, бо, зачувши його кроки, Флоренс спитала, чи то він.
— Я, панно-дівчинко, — хрипким шепотом одповів капітан. — У тебе все гаразд, мій самоцвітику?
Флоренс подякувала і сказала, що все гаразд.
Капітан не міг пропустити таку слушну нагоду і, притуливши рота до замкової щілини, прогув, як застуджений вітер: «Бідний Уолтер! Потонув, га?» По чому пішов, улігся знову і спав до сьомої години.
Ніяковість і збентеження не покидали його й цілий день, дарма що Флоренс, яка вмостилась у маленькій вітальні шити, була куди спокійніша, ніж напередодні. Кожного разу, підводячи очі від роботи, вона бачила, що капітан дивиться на неї й задумливо тре собі підборіддя, а він так часто підсувався до неї з кріслом, немов хотів
