Аліса в Дивокраї - Льюїс Керол

Розділ III. Задзеркальні комахи

Звичайно, перше, що необхідно було зробити, це як слід оглянути країну, якою Аліса збиралася мандрувати.

«Так ніби географію вивчаєш, — подумала Аліса, стаючи навшпиньки, щоб подивитися далі. — Головні ріки — тут немає жодної. Найвищі гори — я знаходжусь на єдиній, яка тут є, але вона, мабуть, без назви. Головні міста... Але що то за створіння, що збирають он там унизу мед? Це не можуть бути бджоли, хіба ж можна розгледіти бджолу за цілу милю? — Деякий час вона мовчки слідкувала за одною з них, яка вовтузилася серед квітів, засовуючи в них хобота. — Наче звичайна бджола», — подумала Аліса.

Та це не була звичайна бджола, це був слон, як Аліса незабаром переконалася. Від цієї думки у неї навіть дух забило.

«Які ж величезні повинні бути тут квітки! — подумала вона далі. — Немов будинки без даху, поставлені на стеблину! А скільки ж меду вони добувають! Мабуть, треба піти туди і... Ні, краще поки не йти, — продовжувала вона і зупинилася, ледве почала збігати з горба. Вона намагалася знайти виправдання своїй раптовій несміливості. — Не можна ж іти до них без добрячого довгого дрючка, щоб розганяти їх... От буде сміху, коли вдома мене запитають, чи сподобалася мені прогулянка. Я скажу: “О, дуже сподобалася, — (Тут вона труснула головою, як робила завжди.) — але було так спекотно і так багато куряви, і так докучали слони!”»

— Гадаю, краще спуститися з горба іншою стежкою, — сказала вона згодом. — Слонів можна відвідати і пізніше. А крім того, мені дуже кортить попасти в Третій квадрат.

Знайшовши таке виправдання собі, вона збігла з горба і перескочила через перший з шести струмочків.

***

— Ваші квитки, будь ласка! — сказав Кондуктор, просовуючи голову у вікно.

Усі негайно показали квитки. Пасажири були майже таких самих розмірів, як люди. Вагон був набитий битком.

— Ну ж бо! Показуй свій квиток, дівчинко! — продовжував Кондуктор, сердито дивлячись на Алісу.

Багато голосів закричали разом («Наче хором співають», —подумала Аліса):

— Не гай, дівчинко, його дорогоцінного часу! Кожна хвилина у нього варта тисячі фунтів!

— Боюсь, що в мене немає квитка, — сказала Аліса зляканим голосом. — Там, звідки я прийшла, не було каси.

Хор голосів підхопив:

— Там, де вона була, немає місця для каси. Один дюйм землі коштує там тисячу фунтів.

— Не виправдовуйся, — мовив Кондуктор, — ти зобов’язана була купити квиток у машиніста.

Знову хор голосів підхопив:

— У того, що веде поїзд. Навіть краплина диму варта тисячі фунтів!

Аліса подумала: «Не варто розмовляти».

Голоси цього разу не приєдналися, оскільки вона промовчала, але, на превеликий її подив, усі вони думали хором (сподіваюсь, ви розумієте, що означає думати хором. Признаюся, що я не ро­зумію).

«Краще не говорити нічого: кожне слово варте тисячі фунтів!»

«Мені сьогодні присниться тисяча фунтів, я певна!» — подумала Аліса.

Увесь цей час Кондуктор розглядав її, спочатку в телескоп, потім в мікроскоп і, нарешті, в бінокль. Тоді він заявив:

— Ти їдеш не в тому напрямі, — зачинив вікно і пішов собі.

— Така мала дівчинка, — сказав джентльмен, що сидів напроти (він був загорнутий у білий папір), — повинна знати, у якому напрямі вона їде, навіть якщо не знає, як її звуть!

Цап, що сидів поруч з джентльменом у білому, заплющив очі і сказав голосно:

— Вона повинна знати дорогу до каси, якщо навіть не знає абетки.

Поряд з Цапом сидів Жук (узагалі вагон був набитий найдивовижнішими пасажирами). Оскільки, як видно, вони говорили по черзі, Жук сказав:

— Її треба послати звідси багажем!

Алісі не видно було, хто сидів за Жуком, але звідти почувся хрипкий голос:

— Пересядь на інший... — сказав він і замовк, наче вдавився.

«Який голос хрипкий, наче хріп кінь», — подумала Аліса.

Тонюсінький голосок над самим її вухом пропищав:

— Ти можеш на цьому побудувати каламбур — «хрипкий» і «хріп кінь», розумієш.

Потім здалеку почувся дуже лагідний голос:

— Тільки, розумієте, треба надписати: «Обережно! Тендітна річ...»

Інші голоси продовжували («Скільки їх тут є!» — подумала Аліса) давати поради:

— Її треба надіслати поштою, у неї ж є голова...

— Її треба надіслати телеграфною посилкою...

— Хай вона тепер сама тягне поїзд... — і так далі.

Але джентльмен у білому нахилився і шепнув їй на вухо:

— Не звертай уваги на те, що вони там базікають, моя люба, але на кожній зупинці поїзда купуй зворотний квиток.

— От іще! Не буду! — заявила Аліса роздратовано. — Я не маю нічого спільного з цією залізничною подорожжю... Я щойно була в лісі... І я так хочу повернутися туди!

— Ти можеш на цьому побудувати жарт, — сказав тоненький голосок над її вухом, — що-небудь про «хочу-охоче», розумієш.

— Одчепися, — сказала Аліса, марно прагнучи з’ясувати, звідки іде цей голос. — Якщо ти так любиш жарти, чому сам їх не вигадуєш?

Голосочок глибоко зітхнув. Це було, без сумніву, гірке зітхання, і Аліса сказала б що-небудь на втіху, «якби тільки воно зітхало, як всі», подумала вона. Але це було на диво тихеньке зітхання. Вона б його і зовсім не почула, якби воно не лунало біля самісінького її вуха. І воно так лоскотало їй у вусі, що вона зовсім забула про горе маленького створіння.

— Я знаю, що ти друг, — продовжував голосок, — давній і вірний друг. І ти не скривдиш мене, хоч я й комаха.

— Яка комаха? — занепокоєно поцікавилася Аліса. Насправді їй хотілося знати, чи вона жалить, але вважала, що буде нечемно з її боку запитувати про це.

— Що значить ти не... — почав голосочок, але його заглушив пронизливий гудок паровоза. Усі схвильовано скочили на ноги, і Аліса разом з ними.

Кінь, що висунув голову в вікно, спокійно повернувся на місце і пояснив:

— Це лише струмок, через який треба перестрибнути.

Це пояснення, здавалося, всіх задовольнило, але Алісу непокоїла навіть думка про те, що поїзд буде стрибати.

«Однак добре хоч те, що ми потрапимо в Четвертий квадрат», — сказала вона собі. За мить вона відчула, що поїзд злетів у повітря. З переляку вона вхопилася за те, що трапилося під руку. Це, виявилося, була цапова борода.

***

Але