На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
— І нечистий їх не візьме, саранчат ненаситних! — лаялись дядьки, оглядаючи обнесені нами яблуні, мало що не відразу після зав'язі. — Бач, як оббили, бодай вас божа сила била!
Та ми напихали бездонні пазухи свої зеленими яблуками, і нечиста сила нас не брала, і божа сила не била, бо набридли ми, мабуть, і богові, і чортові ще гірше, ніж нашим батькам чи нашому вчителеві, який забіг од нас на час канікул аж за тридев'ять земель, до своєї рідні.
«Ех, коли б оце літо та було безконечним! — не раз мріяли ми, повертаючись з річки чи лісу. — Не треба було б іти до школи, готувати уроки, без яких, здається, теж можна жити на світі».
Отак думали ми на початку канікул.
Та минав місяць, минав другий, і ми починали нудьгувати за школою. За свіжопофарбованими партами, за веселим галасом на перервах і тишею на уроках, за новими підручниками, за учителем, який теж, мабуть, уже занудився без нас.
І тоді починали гратися в школу.
Викопували в піску ямки для ніг — це були парти, сідали попарно — це були учні, а перед ними ходив, надимаючи для більшої солідності щоки та суплячи вибілені брови, голопузий хлоп'як: це — вчитель.
Цього разу вчителем був я.
Намазав глеєм борідку і вуса, як у Івана Петровича, взяв до рук палицю — вказівку і повагом зайшов до «класу».
— Здрастуйте, діти! — привітався я басом.
Ванько, Сонька, Сергійко й Ганнуся дружно підвелися з-за парт.
— Сідайте, діти.
Я помахав вказівкою, потім постукав по уявному столу, вимагаючи тиші.
— Діти, хто мені скаже, що було задано додому?
Ванько і Сонька відразу підняли догори руки. Дивлячись на них, простягнули до мене вибруднені долоні й Сергійко та Галя.
— От нехай Галя скаже. Що було задано додому, Галю?
Галя стояла мовчки. Галя ще не ходила до школи і тому не знала, що відповісти «вчителеві». Тоді Сонька, приклавши долоні до рота, голосно зашепотіла:
— Кажи, задачки, дурна!
— Задачки, дурна, — слухняно повторила Галя.
У «класі» вибухнув регіт. Мене теж розбирав сміх, але я вчасно згадав про свою вчительську гідність і, постукавши палицею, суворо звернувся до Соньки:
— Омельченко Софія, не підказуй!
— Я не підказую! — відрізала Сонька.
— Як не підказуєш? — щиро обурився я оцій безсоромній брехні. — Я сам чув!
— Мало що кому вчулося!
— То ти своєму вчителеві отак відповідаєш? Ану вийди з-за парти!
— Не вийду!
— Ні, вийдеш!
— Ні, не вийду!
— Ні, таки вийдеш!
— Ні, таки не вийду! — вже почервоніла Сонька. — Ось тобі, якщо я вийду!
Вона швидко зсукала гостреньку дулю і ткнула мені нею під самого носа.
Такої явної зневаги я не міг стерпіти. До того ж мій учительський авторитет остаточно загинув би, коли б я поступився Соньці.
Я підскочив до Соньки, вхопив її за вухо і щосили потягнув з-за парти. Сонька зло верескнула, крутнулася в'юном і боляче вкусила мене за пальця. У відповідь я свиснув її палицею по голові — учениця разом з «учителем» покотилися в пісок, годуючи одне одного штурханами.
Від остаточної поразки врятували мене Ванько і Сергійко. Спільними силами відтягли вони Соньку од «учителя», надавали їй духопеликів і прогнали геть.
Важко дихаючи, я повернувся до «класу». Щеміла рука, боліло коліно, але я героїчно продовжував урок:
— Так хто, діти...
Мені так і не судилося докінчити фрази. Величезний кавалок глею, пущений мстивою Соньчиною рукою, заліпив мені обличчя.
Розлючений, кинувся я навздогін за Сонькою, а за мною побіг увесь «клас».
Сонька бігала, як коза. Коли ми, захекані, зупинилися, вона пританцьовувала на одній нозі, показувала язика і сукала дулі.
— Біс із нею, із Сонькою, хай вона здохне! — сказав нарешті Ванько. — Ходімо догравати в школу.
Та я вже не міг учителювати. У мене пропав увесь запал, до того ж на зубах тріщав пісок, і я змушений був раз у раз спльовувати слину.
— Давайте краще купатися.
Вертався до річки і думав, який ото пекельний терпець у нашого вчителя, що ніколи не кидає уроку та не втікав з класу.
В ПОТІ ЧОЛА
З посірілого, вилинялого неба проливалася така спека, що нам здавалося: сидимо ми у величезній печі, з якої щойно вигорнули жар. До того ж я і брат побилися, не поділивши іржавого, знайденого на попелищі гвіздка, і тепер сиділи у куцому затінку під сараєм, похнюплені та нещасні: нам було нудно.
— Хлопці! Гей, хлопці! Соньчина голова виросла над тином.
— Ідіть-но сюди.
Вона доти кивала гострим підборіддям, поки ми не підійшли до тину.
— Там Микола здурів!
— Де-е?
Нудьгу нашу наче вітром видуло.
— Тамечки, у ставку, — ковтаючи слова, квапилася Сонька.
Нам так захотілося побачити здурілого Миколу, що за хвилину ми вже були біля ставу. Притуливши до великого рота пальця, щоб ми мовчали, Сонька зігнулася в три погибелі і почала скрадатися до греблі. Ми порачкували за нею.
Попереду пролунало якесь ляскання, наче чимось м'яким ударили кілька разів по воді.
— Дивіться.
Микола стояв в очереті, спиною до нас, по пояс у воді, закотивши сорочку аж під шию. Стояв непорушно, а навколо тихенько крутилася потривожена ряска, і від греблі по воді простяглася каламутна стежечка. В правій руці Микола тримав довгу палицю з повислою на кінці мокрою ганчіркою.
— Він рибу ловить? — пригадав, мабуть, Сергійко своє знайомство з Ваньком.
— Тс-с-с! — засичала на нього Сонька.
Микола стояв довго. Так довго, що ми вже почали втрачати терпіння. Врешті він, ляснувши востаннє ганчіркою, повернувся до берега і вийшов з води, весь покритий зеленою ряскою та рідким, стікаючим багном.
Вийшовши на сухе, Микола почав уважно оглядати себе, а потім щось оббирати і вкидати до невеликого горнятка, що стояло біля штанів.
Ми звелися, як по команді, підійшли до Миколи.
Забачивши нас, він одразу ж присів, прикрив горнятко рукою.
— Ви чого сюди прийшли? — визвірився
