На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
Уявляв, як повертатимемось із полювання, обвішані зайцями, як повибігають і старі, й малі, дивуючись на нас. А ми йтимемо посеред вулиці і навіть не поглянемо ні на кого.
Ех, скоріше кінчалися б уроки!
Учитель, наче навмисне, все мордує Соньку, що не вивчила уроку. Вона аж упріла біля дошки, намагаючись вирахувати задачку. І все наставляє до мене вухо, щоб я підказав. Та мені зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайців, цілячись з пугача в учителів черевик, що блищить он під столом.
«Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох стволів: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!..»
Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче приросли до місця.
«Чи не зіпсував їх Микола?» — непокоюсь я і трохи сильніше натискаю на гвинтики. Ні, не зіпсував, бач, уже їдуть...
Гвинтики їдуть, їдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них...
Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик підлетів вище столу, а я, вирячивши очі, дивлюся на зблідлого вчителя.
Настає грізна тиша.
Потім, як і водиться, приходить розплата.
Вже червоний, учитель відбирає у мене пугача, виводить за вухо із класу і наказує не приходити до школи без мами. Обеззброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю, яка надала мені народитися в місяці маї.
ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК
Отак закінчується казочка, навіяна минулими роками. Та чи закінчується?
Місточок ще провиса над безоднею і манить до себе той берег. Там бігає босоніж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись від дощів та вітрів, не боячись ні тучі, ні грому.
Там залишилося моє дитинство.
І доки не щез місточок моєї пам'яті, я буду проходити по ньому, хоча б він став такий вузький, як лезо ножа.
ЧАСТИНА ДРУГА. БЛАКИТНА ДИТИНА
Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:
— Це що?.. Що це таке?!.
І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується:
— Що це таке, я питаю?..
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха.
Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?
Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:
— Розказуй, що ти там накоїв?
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого ти там зарізав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.
— Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися...
— На чому каталися?
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!
— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозріваючи, що це ще не все.
— Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...
— На що навіз?
— На той... На Параску Михайлівну...
— О боже!..
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла...
— Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?
Син цього не знає, тому й мовчить.
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом не веде!
Це вже до мене.
Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
— Твій тато ніколи такого не робив! — вставляв дружина для зміцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.
— Так, не робив, — видушую я із себе.
А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:
— Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.
— І приносив додому відмінні оцінки! — додав дружина.
— Усі вчителі не могли ним нахвалитися...
— Бо він не був хуліганом!..
— Він спокійно сидів на уроках...
— І не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.
— Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!
У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватись губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.
Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!
Весь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.
Усієї до кінця.
Отже, про блакитну дитину.
ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ
У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака, найважчий кийок і найсмачніші в саду яблука. Іще дядько Матвій мав найбільші, з лопату, долоні із зашкарублою, як тертушка, шкірою, і грубезний голос, а надто коли він погрожував:
— Походіть мені, походіть! Упіймаю — голови всім геть поскручую!
І ми ніскільки не сумнівалися в тому, що й справді поскручує. При одному тільки погляді на його страшні руки у нас починало потріскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвія десятою дорогою.
Я, може,
