На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров

— Ось помацай, яку вона гуляку тією качалкою набила!

З ЧУЖИХ ЗУБІВ

Ніколи у нас вже не було кращого пса, ніж Котько.

Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, і він як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своїми блискучими очима-намистинками, так і приворожив наші душі

На свою біду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотіло ночувати в будці, а все просилось до хати, і наші серця не витримували. Потай від мами впускали ми Котька, а що надійніше заховати, то брали у ліжко. І як же гнівалася мама вранці, коли дурний Котько брав та й вилазив з-під ковдри на мамині очі! Скільки разів збиралася вона віднести цуценя назад, але ми голосили як недорізані, і мама не витримувала:

— Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тільки. Але дивіться мені: знайду ще раз Котька у когось під ковдрою — тоді хоч кричіть, хоч плачте, все одно віднесу!

Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на ніч, і клятви тієї нам вистачало... до наступної ночі.

Ріс Котько разом з нами, гасаючи лісами та луками, бігаючи купатись на річку, ділячи наші радощі й болі. І не було вірнішого друга, ніж Котько. Дістанеться, було, котромусь із нас на горіхи, заб'ється з своєю бідою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахає, лапи на плечі покладе, в носа лизне — тільки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гірку долю, і полегшає на душі.

Так непомітно і виріс Котько. А що не знав він ні ланцюга, ні бійки і ріс поміж нами, то не було, мабуть, в усьому світі пса добродушнішого від нашого. До всіх родичався, хто не заходив до двору.

— І що то за собака, що й не гавкне ніколи! — ремствує, було, мама. — Обберуть колись злодії — він і оком не моргне.

Та ми не дуже журилися з того, тим більше що й красти в нас не було чого. Не мали ми ні корови, ні овець, ні свиней. Був лише Котько та кіт на хазяйстві.

Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообіцяла розповісти мамі, що я бешкетував на уроках. Побився б із Сергійком, щоб хоч трохи відвести душу, але брата, як на гріх, не було, і я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двір.

Стояла тепла та сонячна погода — тим похмуріше було в мене на душі. Пожбурив грудкою в горобця, що цвірінчав у кущах, показав язика Соньці, яка кликала мене до себе у двір, і похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися від усього білого світу.

Тут і надибав Котька. Він лежав на пухкій землі і, мружачи від насолоди очі, гриз здоровенну кістку. Кістка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив її з пащеки навіть тоді, коли вгледів мене.

Я заздрісно дивився на нього. Щасливий Котько! Ні тобі уроків, ні вчительки, ні школи! Знай, гасає собі по надвір'ї, без турбот і гризоти, і ніхто не візьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:

— Ану, розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану, поясни, навіщо ти парту чорнилом облив! — наче так легко оте розказати та пояснити!

Ех, чому я не Котько!

А Котько, не звертаючи на мене жодної уваги, все гриз кістку, що аж тріщала під іклами.

Мені стало досадно. Тут людина гине, а він наче нічого не бачить!

— Дай сюди кістку!

Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.

— Чуєш, дай сюди!

Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонілі очі.

— А, то ти так!

Я сердито вхопив кістку за вільний кінець. Вона раптом здалася мені дуже потрібною, прямо-таки необхідною. Котько теж перехопив кістку зубами, ближче до моєї руки, і люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Він тягнув кістку до себе, а я до себе, і обоє були дуже сердиті й не хотіли поступитися один одному.

Врешті я втратив терпець і шарпонув щосили кістку. Тоді Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.

Я скрикнув і випустив кістку. Котько теж відскочив і винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кістка, яка враз стала непотрібною нам обом, валялася на землі, а з моєї добре-таки розпанаханої долоні щедро лилася кров.

Возила мене мама аж у Полтаву — колоти від сказу. Хоч мені й було дуже боляче, але я не гнівався на Котька. Я на все життя запам'ятав, що ніколи не слід видирати кістку з чужих зубів.

Навіть коли це зуби твого найвірнішого друга.

НОВІ КОВЗАНИ

Радість, як і біда, приходить саме тоді, коли найменше чекаєш на неї.

Ну, хіба я міг знати, що під час зимових канікул мама збереться в гості до сестри! Ми теж дуже хотіли їхати, але в тітки якраз хворіли діти на скарлатину, і мама побоялася брати нас із собою:

— Ще заразитесь, що я тоді робитиму з вами?

І хоч ми й запевняли її, що не заразимось, однак мама не повірила нам і поїхала сама, залишивши нас на сторожиху.

Той тиждень, Поки мама гостювала в тітки, здався нам вічністю. І як же зраділи ми, коли одного ранку раптово відчинилися двері і, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зраділи ми мамі, а ще більше — великій корзині, в якій таки мало щось бути для нас!

Ми ледве дочекалися, доки мама розв'яже хустку, скине пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам іншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим більше, що поруч із нею стояла таємнича корзина.

Що ж у тій корзині?

Мама дістає невелику рушницю з червоним прикладом.

— Це, Сергійку, тобі. Ти не бешкетував тут без мене?

— Ні, — шепоче Сергійко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз відірвати його від тієї рушниці можна було б хіба що тільки шматками.

Мамині руки знову в корзині. Мені здається, що вона навмисне порпається так довго, зловживаючи моїм терпінням.

— А це, Толю, тобі.

Щось гаряче блиснуло на сонці, засяяло, немов дзеркало.

Ковзани! — так і тьохнуло у мене всередині.

Мама щось говорить, але я вже нічого не чую, роздивляючись розкішний подарунок. Справжнісінькі фабричні ковзани, з гвинтами та «лапками», ковзани, що не потребують ні мотузок, ані соснових цурупалків, якими стягують оті мотузки.

І які ж