Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
― Везе ж декому, ― заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ― І що то за штука ― політграмота? Знаєш, чи де там?
― То чом не знаю? ― відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ― Є дві найвищі науки ― космографія і політграмота...
― Чим же вона найвища?
― Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
― Михайлику, це ти?! ― дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
― І ти вже прийшла до школи? ― не знаю, що сказати їй.
― Я перша прийшла, ― і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ― Все боялася, щоб не спізнитися.
― А може, ти хотіла всім сережки показати?
― Безсовісний, ― відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ― Я тобі щось принесла. Знаєш що?
― Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".
― Ти чого? ― одразу накостричився я.
― Бо щось знаю, ― хитро дивиться на мене й Любу. ― От розкажу всім хлопцям.
― Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ― скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ― Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
― Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.
― Пусти! ― раптом заскиглив Цибуля. ― Он розчавиш перо.
― А набріхувати будеш?
― Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
― Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ― я зараз! ― Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ― Здогадався, що в мене?
― Де там.
― Дивись! ― і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ― Це твої.
― Чого ж вони мої?
― А хто рвав липовий цвіт?
― То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
― От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
― Тоді спасибі.
― Пиши на здоров'я, ― точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
― То заробила ти срібного карбованця?
― Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце ― одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
― Чого ж, підемо.
― То й добре, ― чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
― Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую ― наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
― Ти чого, дівко, гойдаєшся? ― вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
― Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, ― вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
― І дослухалась! ― Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. ― Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
― Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, ― каже таємниче, а погляд її аж зоріє. ― І по гриби ми сьогодні не підемо.
― Це ж чого?
― Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
― І ти їдеш? ― обізвався жаль у мене.
― Їду, Михайлику. Я там справжній
