Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Ти жито жав? ― аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
― А чого ж! Наше селянське діло таке... ― і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
― І в'язати навчився?
― Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ― кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
― Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
― Трохи, ― і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
― Щось страшне було? ― одразу догадалась учителька.
― Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
― А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ― і собі зажурилась учителька, ― Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
― Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
― Дві копійки без копійки і копійку здачі, ― відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ― Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
― А що це в тебе?
― Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ― кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
― А я й годую з неї Обмінну, ― кажу, щоб відвести від себе насмішку.
― Брешеш! ― відрізав Улян.
― Ось подивись, ― і сьогодні годував! ― показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
― Справді! ― не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
― І ви до нас?
― І я до вас, Михайлику.
― Може, вчитися?
― А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
― Спасибі. А що ви несете?
― Дивись! ― дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ― школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ― Що, Михайлику? ― кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
― Де ж ви дістали стільки?
― Аж у Вінниці.
― І що з цим добром будете робити?
― Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
― Це, виходить, подарунок нам? ― радію я.
― Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ― Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ― А це, халамиднику, що за новина у тебе?
― Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
― То бідність наша ув'язує! ― гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ― Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
― Ось тобі від мене.
― Може, не треба? ― засумнівався я.
― Чого це не треба? Пиши на здоров'я.
Я засміявся.
― Ти чого хихоньки справляєш? ― під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
― Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ― не чув.
― Іще почуєш, ― маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
― Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
― Політграмота.
― Політграмота? Це ж про що?
― Як
