Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Ти жито жав? ― аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.

― А чого ж! Наше селянське діло таке... ― і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

― І в'язати навчився?

― Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ― кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

― Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?

― Трохи, ― і від однієї згадки посмутнів мій погляд.

― Щось страшне було? ― одразу догадалась учителька.

― Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.

― А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ― і собі зажурилась учителька, ― Біжи, Михайлику.

Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.

А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

― Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?

― Дві копійки без копійки і копійку здачі, ― відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ― Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

― А що це в тебе?

― Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ― кажу, не моргнувши оком.

Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.

― А я й годую з неї Обмінну, ― кажу, щоб відвести від себе насмішку.

― Брешеш! ― відрізав Улян.

― Ось подивись, ― і сьогодні годував! ― показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.

― Справді! ― не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:

― І ви до нас?

― І я до вас, Михайлику.

― Може, вчитися?

― А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

― Спасибі. А що ви несете?

― Дивись! ― дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ― школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ― Що, Михайлику? ― кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

― Де ж ви дістали стільки?

― Аж у Вінниці.

― І що з цим добром будете робити?

― Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.

― Це, виходить, подарунок нам? ― радію я.

― Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ― Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ― А це, халамиднику, що за новина у тебе?

― Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.

― То бідність наша ув'язує! ― гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ― Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?

Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.

― Ось тобі від мене.

― Може, не треба? ― засумнівався я.

― Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

― Ти чого хихоньки справляєш? ― під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

― Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ― не чув.

― Іще почуєш, ― маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

― Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

― Політграмота.

― Політграмота? Це ж про що?

― Як