Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв
Скільки радості, щастя подарував я сьогодні людям! Не знав я досі, дурень, не знав, кому потрібна моя квітуча сила. Поетів мучив, мандрівників мучив, мучився сам. А моє місце, виявляється, ось тут, на зеленому м'якому полі, осяяному світлом сонця і прожекторів.
Тут чекає мене слава й удача. Тут я принесу людям користь, ви чуєте мене, шановний Атаджане Азизовичу і дорогий мій математик Кабулов?!
Я підтягнув штани і знову взявся за діло. Тепер я знав, кому допомогти. Бідолага Лазиз Акмалходжаєв вісім років бігає по стадіонах і все дарма — не забив жодного м'яча. Тож нехай і він звідає, як то радісно забити гол.
Я відніс м'яча аж до штанги, і Лазиз, не вірячи собі, вштовхнув його у ворота. Крім невдахи Лазиза, за якісь півгодини кожен гравець забив по два, а спритніші й тямковитіші, хто крутився коло мене, навіть по три м'ячі. Гра йшла, кажучи м'яко, тільки біля воріт гостей. Наш воротар Юра Кукурузников довго нудився, чекаючи атаки, потім покликав до себе дружка з дублерів. Той приніс чайник чаю, і воші сіли на травичці біля воріт чаювати, інколи поглядаючи в протилежний край поля.
До кіпця матчу лишалося п'ятнадцять хвилин. Рахунок був 24:3 на кашу користь.
Ми, звісно, забили б ще десяток-два голів, але тут трапилося: нещастя.
Я заходив до воріт супротивника з правого боку, видивляючись, кому б його віддати м'яча. Несподівано поруч зі мною опинився правий захисник гостей. Він, розуміється, не знав, що хтось гасає по стадіону, притиснувши м'яча до грудей, гадав, що б'є по м'ячу. А насправді з усього маху садонув бутсом мене по лівому боку. Я впав на землю, але м'яча не випустив. Другий футболіст наступив мені на спину. Відчуваючи, що з моїх рук вибили м'яча, я знепритомнів…
Розплющивши очі, я побачив сонце, що саме сходило. Воно ледь погойдувалося над вершинами далеких гір, наче ось-ось зірветься вниз. Я хутко заплющився, боячись знову поринути в темінь.
Незабаром я почув чиїсь голоси. Неподалік від мене стояли дві бабусі. Одна тримала в руках відро з сміттям, друга — мітлу з довгим держаком.
— То ви не були на вчорашньому матчі? — здивовано вигукнула бабуся з мітлою.
— Не довелося, люба, не довелося. Мій старий трохи прихворнув. Попросив нагріти висівок і прикласти до поперека. Цілий вечір проморочилася, не до футболу було. А так я жодного матчу не пропускаю.
— Якщо ви не бачили вчорашнього матчу, сусідко, то вважайте, що взагалі футболу не бачили! — Старенька махнула віником. — Боже мій, яка була гра! Сам аллах, мабуть, не бачив такого матчу! Можете мені повірити, люди так кричали, так кричали, що, я думала, стадіон надвоє розколеться!
— Невже така цікава гра була?
— Двадцять чотири голи забили наші молодці, розумієте?
— Що ви кажете, любонько? — прошепотіла бабуся, випустивши відро.
— Отож і кажу! — вела далі друга. — Найцікавіше сталося потім. — Тільки-но матч закінчився, гості підбігли до свого воротаря. «Качати його, — кричали вони, — качати його! Якби він не старався, не захищав наших воріт, не шкодуючи живота, то нам забили б усі сто голів! Хай живе наш мужній воротар!» А болільники як почули отаку мову, то й вилягли од реготу. Трьох душ швидка допомога забрала: животи собі понадривали, бідолаги.
Я поворухнувся — і гострий біль пронизав тіло. Полежав трохи, на превелику силу зняв чарівну шапочку, сховав за пазуху і простогнав:
— Люди, допоможіть мені, допоможіть…
— Ой, боже мій! Відки ти раптом узявся, синку? — злякалися бабусі.
— Я тут… лежав…
— Ой, сусідко, дивіться, таж він весь у крові, сердешний… Устань, синку, встань…
— Не можу… В мене, здається, поперек вивихнутий…
Бабусі швиденько оглянули мене й порішили, що, крім вивихнутого поперека, у мене поламані ребра, до того ж на нозі, біля коліна, величезна рана, голова уся в саднах. Очевидно, довго футболісти ганяли по мені м'яча…
— Біжіть, сусідко, кличте швидку допомогу, — сказала бабуся з мітлою, утираючи сльози на очах. — Як же це тебе отако понівечило, синку? Батьки в тебе хоч є?
— Нікого у мене немає… Приїжджий я…
— Лишенько ти моє, сирітка! — Бабуся погладила мене по голові. — Кріпися, синку, потерпи. Лікарі тебе швидко на ноги поставлять.
Я знесилено заплющив очі і, відчуваючи, що шорстка, але по-материнськи тепла й лагідна рука гладить мою голову, знову поринув у пітьму…
САМОСКИД НЕЩАСТЯ
В лікарні мені не полегшало. Тому що мене поклали в дитячу палату. Гармидер, галас. Самі розумієте, — дітлашня. Одні регочуть, інші плачуть, ще інші в квача грають, — голова обертом іде. Не витримав я, дістав з-за пазухи чарівну шапочку.
Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя. Прибав мені зросту, прошу, не хочу в дитячій палаті лежати.
— Твій поперек у гіпсі, Хашимджане, — відказала вона, трохи подумавши. — Не можна його розтягати…
— Благаю тебе, дорога, придумай що-небудь. — Мені не важко прибавити тобі зросту, Хашимджане. Але тоді у тебе дуже витягнеться шия. Вона видовжиться за рахунок тулуба.
— Хай!
— І ноги витягнуться.
— Хай, аби лиш не лежати в цьому пеклі!
Тої ж миті в палаті запала дивна тиша. Я ледь підвів голову і відчув, що шия моя стала довга-предовга,
