Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв
Лисий дядечко вчепився п'ятірнею в моє плече і процідив крізь зуби:
— І дурень зуміє, кажеш? І ще в живіт штовхаєшся? — Він високо підняв мене над землею, подумав трохи, потім опустив і вів далі: — Один учений узявся обчислити відстань, яку подолали пани Халі і Галі, мандруючи білим світом. Рахував, рахував та так і не вирахував — збожеволів! А книг ці Халі і Галі написали — цілу гору! Щоб прочитати їх, п'ятнадцять років життя треба.
— Ой, боляче! — простогнав я, намагаючись вивільнити плече.
— Ні, ти підожди, хлопче, слухай, коли розумні говорять, і на вус мотай. Ці панове перепливали на своїх машинах бурхливі ріки, піднімалися на вершини снігових гір, билися з хижими звірами в непролазних джунглях, роздирали на дрібні шматочки десятиметрових удавів, спали на одній подушці з людоїдами!
— Я не знав, що вони такі герої! — заблагав я. — Пробачте, будь ласка. Я вчора загубив окуляри і тому не прочитав газет.
Лисий дядечко неохоче розціпив свою залізну п'ятірню, і я зміг нарешті зітхнути вільніше.
Отже, доки я морочився з Етібар Умарівною, в наше місто приїхали вельми прославлені люди, а я про це нічого не чув. От було б добре стати їхнім супутником! Усі газети друкували б мої фотографії, люди знали б моє ім'я, мріяли б потиснути мою руку. А я бився б на шпагах з людоїдами, дресирував мавп і з ранку до вечора їв банани…
Я відійшов подалі від лисого. В цей час натовп розступився. Повз мене пройшли розімлілі, усміхнені мандрівники.
Пан Ібн-Халі і пан Ібн-Галі зникли за скляними дверима готелю. Я надів чарівну шапочку й подався за ними.
Мандрівники піднялися на другий поверх, увійшли в двадцять четвертий номер. Я зачекав, доки вони умилися, наділи піжами і лягли на м'яких дерев'яних ліжках. Тоді відкашлявся і сказав:
— Добрий день!
Дядечко Ібн-Халі підняв голову і подивився на товариша.
— Що ти сказав, мій любий?
— Я нічого не казав, — відповів Ібн-Галі.
— Але ж я чув якийсь голос.
— Буває, — посміхнувся Ібн-Галі. — Постарайся заснути, мій любий.
— Підождіть, не спіть, мені треба з вами поговорити, — сказав я тихо.
Халі і Галі посхоплювалися з ліжок і дивилися один на одного.
— Тисяча бісів з Берега Слонової Кості! Присягаюся вершинами Гімалайських гір, я чув якийсь голос! — вигукнув Ібн-Халі.
— Та не лякайтесь, це я.
— Хто ви, хай вам біс? — спитав Ібн-Галі, розгублено поглядаючи на свого товариша.
— Я славетний узбецький чарівник Хашимджан Кузи.
— Чарівник? Це вже цікаво, — потер руки пан Ібн-Галі. — Може, пан чарівник зволить явити нам свій лик?
— Будь ласка. — Я зняв з голови чарівну шапочку. — Якщо ви приймете мене до гурту, ця чарівна шапочка стане нашою, спільною.
— Що ж, непогана пропозиція, як ти гадаєш, Халі? — сказав Ібн-Галі, посміхаючись. — А що ви ще можете запропонувати, пане чарівник?
— Все, що забажаєте. Будь-яку річ умить дістану. Просто зі складу.
— Так. А в яких стосунках ви з географією?
— В найкращих. Я її знаю, як свої п'ять пальців.
— Чудово, юний чарівниче. Ви не проти, якщо я задам вам кілька запитань?
Я страх не люблю відповідати на питання: ану як не зможу відповісти? Але діватись було нікуди. Подумав трохи і сказав байдужим голосом:
— Задавайте. Якщо вже вам так хочеться задавати запитання.
— Прекрасно! Підійдіть до карти, юначе, і покажіть, нам найменше озеро в світі.
Я підійшов до карти. Вона вся була розмазана якимись блакитними, жовтими і зеленими фарбами.
— Тут немає ніякого озера, — сказав я з жалем. — Напевно, ваша карта дуже стара. Або ж ці озера давно вже висохли.
— Не виключено, — погодився дядечко Ібн-Галі. — Може, ви по пам'яті назвете нам найбільше озеро світу?
— Знаєте, — сказав я, не довго думаючи, — я погано запам'ятовую назви річок, морів та озер. У мене навіть довідка була…
Нараз Ібн-Халі рішуче встав з місця і сказав твердо:
— Покладіть, будь ласка, вашу шапочку в кишеню.
Я обережно склав шапочку-невидимку і сховав у кишеню.
Ібн-Халі надів костюм, причесав своє чорне кучеряве волосся білим гребінчиком (мабуть, із слонової кості), сів у крісло біля столу. І на мене посипався цілий град запитань. Наче я був не просто учнем шостого класу, до того ж трієчником, а справжнім професором.
— Скільки народностей живе в Африці?
— Скільки років існує наша планета?
— Скільки островів входить до складу Індонезії?
— Скільки метрів сягає найглибше місце Атлантичного океану?
— Яка загальна кількість населення нашої планети Землі?
Я не помітив, як витяг з кишені шапочку і втер нею піт з лоба. Дядечко Ібн-Халі чомусь злякано вмовк і пішов у другу кімнату, щільно причинивши за собою двері.
— Дуже шкода, пане чарівник, — зітхнув дядечко Галі, — судячи з усього, ми не зможемо узяти вас з собою…
— У мене жахлива пам'ять, — сказав я ледь не плачучи. — Крім назв, я ще погано запам'ятовую цифри. До того ж у мене є довідка!
— Охоче вірю. Але людина без пам'яті, тим паче без знань, нічим не може прислужитися в наших мандрах.
— Ну будь ласка, візьміть мене з собою. Я вам пригоджусь. І потім… у мене ж чарівна шапочка.
— Зайвий вантаж — нам велика завада, — похитав головою дядечко
