Вітер у вербах - Кеннет Грем
— Ех, Ондатрику, — розпачливо плакав він, — і навіщо тільки я це зробив? Для чого я привів тебе до цієї вбогої, холодної, тісної халабуди, та ще й у таку ніч, коли ти вже спокійно міг би сидіти в домі над річкою та відігрівати біля каміна закоцюблі лапи!
Ондатр не зважав на ці самоприниження впереміш зі скорботою. Натомість він походжав туди- сюди, відчиняв двері за дверима, обдивлявся кімнати, мисники, запалював лампи, свічки й наставляв їх усюди, де тільки можна було.
— Яка мила хатинка! — кричав він бадьоро. — Така ловкенька! Така продумана! Куди не сунься, все на своєму місці! Чудове місце для нічлігу. Але спочатку нам треба як слід його прогріти. Вогнем займуся сам — я знаю, як це робиться. О, а це вітальня? Яка краса! Ти сам додумався зробити ніші для ліжок? Прекрасно! Зачекай, я принесу дровець, вугілля, а ти, Кроте, візьми ганчірку, в кухонному столі, в шухляді, там є, і трохи обмахни пилюку. Давай, старий, не спи!
Дивлячись на невтомного Ондатра, Кріт і собі заметушився по дому, заходився витирати пилюку з підлоги, з меблів, з речей. Ондатр же бігав туди-сюди, носячи дрова, вугілля, а потім розпалив вогонь, який, заревівши, став дертися до комина. Розпаливши, він гукнув Кротові, щоб той прийшов погрітися, але Кріт чомусь знову впав у зажуру: він знеможено опустився на канапу, сповна віддавшись чорному розпачеві, і затулив мордочку ганчіркою.
— Ондатре, — простогнав Кріт, — а як твоя вечеря? Бідний друже, ти ж замерз, зголоднів, утомився. А я нічого, навіть крихти не можу тобі запропонувати!
— Ну чому ти відразу впадаєш у розпач?! — докірливо мовив Ондатр. — От щойно в тебе на кухні, на буфеті, я на власні очі бачив консервного ножа. Будь-хто зрозуміє, що це означає. А означає це, що десь неподалік від нього мали б бути консерви. Встань, візьми себе в руки й ходімо шукати.
І вони пішли на пошуки консервів, обнишпорили всі шафи та переглянули всі шухляди. Пошуки дали такі результати: банка сардин, пачка капітанських бісквітів, майже повнісінька, і німецькі сосиски у сріблястій фользі. Не так щоб дуже, але краще, ніж нічого.
— Вистачить на цілий бенкет! — мовив Ондатр, накриваючи на стіл. — Є в мене кілька знайомих звірят, так от, вони б вух своїх не пошкодували, аби сидіти зараз тут і вечеряти з нами!
— Немає хліба! — заквилив Кріт. — І масла теж немає, і ще…
— І ще паштету з гусячої печінки, і шампанського! — продовжив, усміхаючись, Ондатр. — О, десь я таке вже бачив!.. Що то за дверцята в кінці коридору? Авжеж, твоя комора! Чого тільки не знайдеш у цьому домі! Зачекай трішки…
Ондатр зник у коморі й невдовзі повернувся, трохи запорошений, але тримаючи в кожній лапі по пляшці пива і ще по одній — під пахвами.
— Кроте, ти нагадуєш мені старця, який любить потурати своїм слабкостям і ні в чому собі не відмовляє, — пожартував Ондатр. — Це найвеселіша оселя з усіх, де мені доводилося бувати. Слухай, а звідки в тебе такі гравюри? З ними твій дім дуже ошатний, слово честі. Не дивно, що ти його так любиш. Ану розкажи, як тобі це все вдалося?
І поки Ондатр метушився, зносячи на стіл тарілки, ножі, виделки та гірчицю, яку він замішав у яєчній підставці, Кріт, поволі вивільняючись від недавніх переживань, почав розповідати — спочатку трохи скуто, та згодом усе вільніше й вільніше, — як планувалося оце, як замислювалося оте, а он те, як дар небесний, дісталося у спадщину від тітки, а ген оте просто вдало трапилося під руку, а ще щось було куплене за безцінь, а ще на щось доводилося відкладати гроші та рахувати кожен пенс, у чомусь доводилося собі й відмовляти. Кінець кінцем він остаточно піднісся духом, йому захотілося обійти всі свої речі, пригорнути їх, а потім узяти лампу, щоб Ондатр побачив їх в усій красі, а потім говорити про них, говорити й говорити, не згадуючи про вечерю, якої вже давно хотілося зголоднілим мандрівникам. Ондатрові вже кишки марша грали, але він тримався як умів, на все серйозно кивав, слухаючи Крота, уважно все роздивлявся, морщив чоло і, коли йому пропонували щось оглянути, вставляв лише “Чудової” чи “Прекрасної”.
Нарешті Ондатрові вдалося заманити Крота до столу, він із серйозним виглядом узявся за відкривачку, і тут несподівано ззовні долинув звук, схожий на човгання маленьких ніжок по гравію, та приглушені звуки тоненьких голосків, серед яких можна було вирізнити уривки фраз:
— Так, стали всі рядочком… Томмі, підійми ліхтаря трохи вище… спершу прочистили горло… щоб ніхто не кашляв, коли я скажу “три, чотири!”… де малий Біллі?.. егей, ходи, всі на тебе чекають…
— Що таке? — запитав Ондатр, кладучи консервного ножа.
— По-моєму, це миші-полівки, — не без гордості відповів Кріт. — Вони завжди ходять о такій порі тутешньою округою і співають хорали. В них тут ціла громада. Ці мишки ніколи мене не минають, приходять до Кротового тупика вже в самому кінці. Я пою їх чимось тепленьким, а коли є чим, то й годую. Коли їх чую, завжди пригадую старі добрі часи.
— Ану подивимося! — закричав Ондатр, схопився з місця та побіг до дверей.
Двері відчинилися, і перед очима постало чудове, зворушливе видовище. У дворі, освітленому підсліпуватим ліхтарним ріжком, півколом, тупцяючи ніжками, щоб зігрітися, та поховавши лапки у кишені, стояло вісім-десять мишенят-полівок у червоних плетених шарфиках. Вони нерішуче зиркали одне на одного яскравими блискучими очима, тихенько хихотіли, шморгали та раз за разом утирались рукавами своїх пальтечок. Коли двері відчинилися, один із тих, що були старшими, з ліхтарем у лапці, сказав: “І-і-і — три-чотири!” — і тоненькі мишачі голоски заспівали старовинний хорал, один із тих хоралів, які складали їхні предки у скутих морозами полях з озиминою чи в засніжених закутах біля комина, а потім передали своїм нащадкам, щоб ті співали їх на Різдво під освітленими вікнами.
Хорал
Хуга, і холод,
