Вітер у вербах - Кеннет Грем
Коли вони повернулися на кухню, Ондатр місця собі не знаходив, бігаючи з кутка в куток. Його гнітила атмосфера підземелля, вона його дратувала, і починало ввижатися, що якщо він не повернеться до річки, то вона кудись зникне. Він був уже одягнутий та з пістолетами за поясом.
— Кроте, ходім, — промовив він із тривогою в голосі, щойно Кріт із Борсуком повернулися до кухні. — Треба йти, поки не засутеніло. Ти ж не хочеш знову ночувати в Дикому Пралісі.
— Все буде гаразд, мій малий друже, — запевнив його Видра. — Я йду з вами, а я тут кожну стежку із зав’язаними очима впізнаю. Чи, може, треба буде дати комусь по шиї, то ви сміливо можете покластися на мене.
— А й справді, Ондатре, чого тут хвилюватися, — заспокійливо додав Борсук. — Мої тунелі тягнуться далі, ніж ти собі думаєш, а ще у мене є кілька підземних ходів, які розходяться у різних напрямках, і, хоч я не дуже патякаю про це перед першим-ліпшим, будь-який із них доведе тебе до краю Дикого Пралісу. Коли настане час іти, саме по такому ходу ви й рушите. А поки що вгамуйся та присядь.
Але Ондатр і чути ні про що не хотів, він мав просто зараз піти до своєї річки, тож Борсукові довелося знову взяти ліхтаря й повести друзів вогким тунелем із застояним повітрям, який зміївся то ліворуч, то праворуч, то вгору, то вниз, то тягнучись під склепінням, то вгризаючись у твердий камінь. Тунель здавався довгим, не одну милю завдовжки. Та ось показався його кінець, крізь підлісок замерехтіло світло, і Борсук, квапливо попрощавшись із друзями, випхав їх назовні, вихід із підземелля замаскував, як міг, плющем, хмизом, опалим листям, та й зник під землею.
Вони стояли на самісінькому краю Дикого Пралісу. Позаду залишалася дивна й незбагненна мішанина з каменю, ожини та коріння дерев, а попереду розлягалися тихі просторі поля, оточені рядами живоплоту, який чорнів проти снігу, ген-ген удалині іскрилася давня знайома річка, а в небі висіло низьке й багряне зимове сонце. Видра, що знав тут усі ходи-виходи, впевнено повів Крота й Ондатра навпростець до далекого переступня. Там вони затримались на хвильку, обернулися назад і побачили суцільну стіну Дикого Пралісу — густого, похмурого, непривітного, сірого в білому обрамленні. А потім дружно, наче за командою, всі троє розвернулися і швидкою ходою рушили додому, де грів камін і все було до болю знайоме, де витанцьовували на стінах відблиски вогню, а за вікнами лунали бадьорі голоси, де текла річка, яку вони знали не перший день і якій беззастережно довіряли, в якому б гуморі вона не перебувала, річка, що ніколи й нічим їх не лякала.
Кріт поспішав, аж спотикався, а його уява малювала мить, коли він знову буде вдома, в оточенні речей знайомих і улюблених, і ще ніколи він не розумів так чітко, що його стихія — це поля, живопліт, борозни від плуга, пасовища, на яких він частенько бував, стежки, де зі сходом сонця все завмирало, доглянуті садки. Незгоди, протистояння, невпинна боротьба з Природою — все це було не для нього. Ні, Кротові цілком вистачить мудрості не полишати цих милих місцин, тісно переплетених із його долею, у яких також були свої пригоди, і тих пригод йому вистачило би на все життя.
Розділ п’ятий
МИЛИЙ ДІМ
По кошарі, збившись купою та напираючи на жердини загорожі, широко роздуваючи вузенькі ніздрі та тупцяючи тоненькими ніжками, позакидавши голови назад і наповнюючи морозне повітря над оборою легенькою парою, гасали вівці, а двоє друзів, перебуваючи у доброму гуморі та невпинно про щось теревенячи, поспішали додому. Вони поверталися через поля та луки, а позаду в них був цілий день, проведений у товаристві Видри: вони полювали та лазили розлогими косогорами, де брали свій початок невеличкі струмки, які вливались у річку. Тепер довкола стелилися тіні короткого зимового дня, а шлях попереду ще був чималий. Навмання проминаючи ниву, друзі почули овече мекання й пішли на нього, а повернувши від кошари вбік, натрапили на второвану стежинку. Іти по ній було набагато легше, крім того, щось усередині підказувало, що поки що їм по дорозі зі стежинкою, нашіптувало, що якщо вони підуть по ній, то скоро будуть удома.
— Здається, ми йдемо в село, — дещо вагаючись, промовив Кріт і стишив крок. І справді, вузенька стежинка перебігала в ширшу, потім розходилася до путівця, а тепер вони стояли посеред рівненької шосейної дороги. Звірі не дуже люблять з’являтися в селах, і їхні шляхи, якими би второваними вони не були, завжди пролягають одинцем, обминаючи всі церкви, пошти та забігайлівки.
— Та не переймайся так! — вигукнув Ондатр. — Узимку о цій годині всі сидять у затишку й теплі, зібравшись біля камінів: і чоловіки, і жінки з дітьми, і навіть їхні пси з котами та інша звірина. Тож ми, нічим не ризикуючи, спокійно проминемо село. Крім того, можна буде зазирнути до вікна й побачити, чим вони там займаються.
Темніє в середині грудня швидко, і поки вони, нечутно ступаючи по першому пухкому снігу, наблизилися до села, його вже огортала темна ніч. Обабіч вулиці підсліпувато блимали жовтаві прямокутники вікон, випускаючи у надвірну темінь світло ламп. На більшості низеньких вікон штор не було, і знадвору добре було видно, як селяни в будинках або сидять за чаєм, або займаються роботою, або просто теревенять, сміючись та активно жестикулюючи, і всі вони були наділені отою невимушеністю, про яку навіть видатним акторам нерідко залишається тільки мріяти, — невимушеністю людей, які не знають, що за ними хтось спостерігає. Отак пересуваючись від однієї сцени до іншої, двійко наших глядачів, яким ще було йти та йти додому, дивилися, як господар погладжує кота, як обережно підіймають і несуть на ліжко сонну дитину, як чоловік, солодко потягнувшись, починає вибивати об край димучого поліна свою люльку. Аж ось Кріт підійшов до одного заштореного віконця, де в ніч дивилися не декорації, а біла пустка, і в ньому з непереборною силою стало
