Вітер у вербах - Кеннет Грем

Він дав їжачкам по шестипенсовику, поплескав по головах, і вони пішли, шанобливо киваючи своїми картузиками та раз по раз торкаючись до козирків.

Невдовзі всі знову зібралися за обіднім столом. Кріт сидів поряд із Борсуком, Ондатр із Видрою досі були по самі вуха зайняті річковими плітками, і він скористався нагодою завести мову про те, як затишно і спокійно йому в Борсуковій оселі.

— Коли ти під землею, — говорив Кріт, — то точно знаєш, де ти і як ти. Нічого й нікого не боїшся, сам собі господар, не треба прислухатися ні до чиїх порад, і ділком байдуже, що казатимуть інші. Угорі, над землею, завжди щось коїться, але тебе це зовсім не обходить, у тебе своє життя. А коли хочеться нагору, ти йдеш нагору, і стільки там усього чекає!..

Борсук аж засяяв, почувши таку розмову.

— Я думаю точнісінько так само, — зізнався він. — Ну де ще знайдеш спокій, тишу та мир, як не під землею. Захочеться чогось більшого, ну, скажімо, більше місця, простору — не біда. Покопай, порийся — і маєш! А як домівка починає видаватися завеликою, ти просто перекриваєш кілька переходів — і все! Ніяких тобі будівельників, ніяких тобі крамарів, ніяких охочих давати поради, пхати носа за паркан, а найголовніша вигода — незалежність від погоди. Візьмімо нашого Ондатра. Варто річці у повінь піднятися на пару футів, як йому доводиться пакувати валізи те переїжджати до найманих кімнат. Незручно, далеко, я вже мовчу про шкуродерні ціни. Або Жабс. Нічого не скажеш, Жабс-хол — найкращий дім в окрузі, але ж це тільки дім! Ану як пожежа, куди тоді подітися Жабсові? Чи поздуває черепицю, чи просядуть або потріскаються стіни, чи повипадають шиби? Тоді куди? Чи навіть просто буде протяг у кімнатах — я ж терпіти не можу протягів, — куди тоді діватися? Ні, просто гуляти по землі чи шукати поживу — це ще так-сяк, та рано чи пізно треба повертатися під землю — іншої домівки я не визнаю.

Кріт охоче погодився з Борсуком, і між ними виникла взаємна глибока симпатія.

— Коли ми пообідаємо, — пообіцяв він Кротові, — я покажу тобі весь дім. Думаю, ти гідно його оціниш. Я ще не бачив, щоб хтось розумівся на домобудівництві так, як ти.

По обіді, коли Видра з Ондатром усілися в камінному закуті і гаряче засперечалися про річкових вугрів, Борсук засвітив ліхтаря і, як обіцяв, повів Крота оглядати помешкання. Проминувши передпокій, вони рушили одним із головних коридорів, і мерехтливе сяйво ліхтаря і ліворуч, і праворуч вихоплювало з темряви великі та маленькі зали, одні — завбільшки з шафу, інші — такі ж широкі та розкішні, як їдальня у Жабс- холі. Від коридору під прямим кутом відгалужувався вузенький прохід, що виводив до іншого коридору, точнісінько такого ж, як цей. Кріт був просто ошелешений цими розмірами, просторістю, незліченними відгалуженнями та нескінченними тьмяними переходами, масивними склепіннями ущерть наповнених комор, каменем, з якого все це було муроване, колонами, арками та кам’яною плиткою.

— Борсуче, друже, — мовив він нарешті. — Коли і як ти збудував таку велич? Просто в голові не вкладається!

— А нічого й не треба вкладати, — по-простому відповів Борсук, — бо збудував цей дім не я. Вся моя заслуга тільки в тому, що я розчистив коридори та зали, причому рівно настільки, наскільки мені було треба. А взагалі, їх тут ще видимо-невидимо. Здається, ти мене не розумієш. Добре, поясню. Багато-багато років тому на місці, де стоїть зараз Дикий Праліс, у часи, коли не тільки цих дерев — ще навіть памолоді їхньої не було, — тут стояло місто, і жили в ньому, як ти розумієш, люди. Вони жили просто тут, де ми з тобою стоїмо та розмовляємо, гуляли, бесідували, спали та робили купу інших справ. Вони розводили коней і святкували урочисті події, рушали звідси на війну та їздили на торги. То були могутні люди, великі багатії та видатні будівничі. Весь час, поки тут жили, вони щось будували, бо вірили, що місто стоятиме вічно.