Сашко - Леонід Іванович Смілянський
Я був певен, що в такому величезному саду ніхто не впіймає мене. Охоронець гонився за мною й гукав:
— Держи його! Переймай!..
Але я навіть не особливо поспішав. Кашкета на всякий випадок я засунув до кишені.
— Стій! — гукав він. — Стій!
Раптом з-за дерева вискочив другий охоронець і схопив мене за плече. Як я не викручувався, але нічого зробити не зміг, бо підбіг перший охоронець і теж схопив мене. Вони взяли мене кожен за руку й повели по алеї.
Раптом я побачив, як назустріч нам, поспішаючи, йшли знайомий адміністратор і з ним ще один не знайомий мені чоловік у капелюсі і в новісінькому сірому костюмі.
— Віддайте його нам, — сказали вони охоронцям, — він нам потрібний.
І коли охоронці охоче віддали мене цим людям, адміністратор сказав мені:
— Як же це так сталося? Адже ви, певне, прийшли до мене, як ми вмовлялися? А опинились де…
Я розповів, як усе це сталося. Захоплений сам своїм оповіданням, я вигукував:
— Ех, шкода, що ви не бачили, як я атакував хутір з білобандитами. Чапаєвська атака була!
— Ні, — відповів адміністратор, — ми якраз все це бачили. З вікна головного корпусу все було видно. Валеріан Дмитрович, наш режисер-постановник, теж усе бачив. — Він показав на другого чоловіка в капелюсі. Той простягнув мені руку, як дорослому. — Але, — говорив далі адміністратор, — ви посварилися з охоронцями — це гірше. Вам обов’язково треба помиритися з ними. Ну, хоч би попросити вибачення.
— Коли ми побачили, — сказав Валеріан Дмитрович, — що ти потрапив у полон, ми вирішили тебе визволити, бо охоронці мали право одвести тебе до коменданта кіностудії.
Я пообіцяв попросити в охоронців вибачення, і Валеріан Дмитрович сказав:
— Ну от, Сашко, тепер ти будеш зніматися в нас у групі. Тільки ж старайся. Доведеться тобі й скакати отак, як це ти робив сьогодні в саду, до того ще й на справжньому коні, доведеться вести прикордонників через лісові хащі по слідах диверсанта, доведеться повзти раненим у лісі, тому що йти не матимеш сили, бо, кажу ж, будеш пораненим, і багато чого цікавого доведеться тобі робити…
— А здорово треба бути пораненим? — трохи стурбовано спитав я.
— Ні, — сказав Валеріан Дмитрович, — це тільки грати тобі доведеться тяжкопораненого, а насправді ти будеш цілісінький.
Взнавши про це, я відчув себе, мабуть, найщасливішим з усіх моїх приятелів, не втримався, всунув чотири пальці до рота і, підморгнувши режисерам, свиснув так голосно, що вони позатуляли вуха.
— Це добре, — сказав Валеріан Дмитрович, — це теж пригодиться тобі у грі…
Вони призначили мені день і час, коли прийти, потім адміністратор кудись пішов і приніс мені постійну перепустку на фабрику. Я попрощався з ними.
На прохідній будці я сказав охоронцеві:
— Я більше не буду ламати декорації.
— А ми тебе більше і не пустимо сюди, — відповів один з них. Я злякався, що вони і справді можуть напсувати мені, і попросив у них вибачення. Я вже умів вибачатися. Навчили.
Охоронець довго дорікав мені і соромив. Потім одімкнув двері і, випускаючи мене, сказав:
— Ну дивись, упіймаємо ще на шкоді, тоді не просися, не допоможе тобі й перепустка, опинишся в районі…
У трамваї я нічого не розповідав Ромці і Юрчикові. Ми відразу поїхали до Дніпра, і там я переказав їм все, що зі мною трапилось на кінофабриці. Вони раділи не менш за мене. Ромка навіть радісно заверещала, коли почула, як я давав драпака від сторожів.
Ми блукали по дніпрових горах. Давно не були ми тут — ще з минулого літа. Просто дивно, як не вистачало нам часу протягом останнього року.
Тут було по-старому чудово. Багато сонця і простору. Хоч стояла спека, ми не ховалися в прохолодних затінках скверу на Аскольдовій могилі. Юрчик змінився тут. Він багато говорив, жартував.
Коли ми йшли повз кущі, Юрчик показав рукою в траву й сказав:
— Тут колись я впіймав найбільший екземпляр зеленої ящірки. Я її тоді заспиртував і передав до колекції Палацу піонерів.
Юрчик цими словами примусив і нас з Ромкою мимоволі повернутися в думках до тих часів. Ми навіть посідали на ослін під осокорами й мовчки дивились на протилежний берег Дніпра, зарослий густим гаєм. І кожен поринув у свої думки. Здається, ми думали про літо — перше літо, яке має розлучити нас. Але ось Ромка підхопилась, наче скинула з себе задуму, й вигукнула:
— Ану ж, за мною! Доганяйте!
Ми враз підхопились — Юрчик перший — і кинулись за нею.
Ромка бігла стрімголов униз, до Дніпра. Ми не відставали, намагаючись перегнати один одного. Ми думали, що Ромка біжить купатись, але внизу вона раптом повернула ліворуч і побігла до водокачки. Я догадався: там, на човновій пристані, стояв їхній човен.
Через кілька хвилин ми з Юрчиком уже сиділи на веслах, а Ромка за стерном, і щосили поспішали на високі хвилі, що котилися назустріч нам після величезного пасажирського пароплава «Крупська». Ми відпочили тільки на хвилях, що гойдали наш човен.
Юрчик зовсім повеселішав.
— Давайте попливемо на пляж, — запропонував він. — Добре покупаємось, а там — побачимо. Часу досить!
— Керуй на пляж! — гукнув я Ромці.
І через кілька хвилин ніс нашого човна врізався в тугий пісок берега.
На пляжі Юрчик перший роздягнувся і побіг у воду, в найбільшу гущавину людей біля берега, звідки лунали вигуки, галас, верещання; над головами людей грали веселкою на сонці вибухи бризок. І Юрчик зник серед них. Ми поспішили вслід за ним.
Чудово було на пляжі. Цього року ми були вперше тут після шкільних іспитів та напруженої кількамісячної роботи і, мабуть, нагадували молодих звірят, яким раптом було дозволено гуляти на волі.
Ми борюкалися в піску, бігали до води, поринали в теплі хвилі, довго, до втоми купалися, аж поки не робилися обличчя наші синіми, потім приставали десь до гурту, що грав у м’яча, або блукали по Трухановому острову й сунули свого носа туди, куди нас не просили. А то просто лягали проти сонця й засмалювались.
Здавалося нам, що коли б день ніколи не закінчувався, то й ми могли б прогуляти тут усе життя…
