Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Іншого нічого ми не могли придумати: Юрчикові батьки не дозволяли нам відвідувати його в квартирі. Вони, мабуть, хотіли, щоб у нього були інші товариші, а не я.

Наближались літні канікули. Одного дня несподівано для всіх прийшов до школи Юрчик. Ще вчора ми були в нього, і він нічого не сказав нам про те, що прийде до школи. Це він зробив навмисне, заради несподіванки. Щоправда, наші останні відвідини Юрчика пройшли не так, як завжди. Тільки я виліз на берест і улігся на гілляці біля його вікна, як почув у кімнаті голосний регіт. Я вже хотів якнайшвидше злізти з дерева, але Юрчик, сміючись, заспокоїв мене:

— Це до мене прийшли гості. Ми тут граємось. Я вже зовсім здоровий.

— Юрчику! — гукнула внизу Ромка. — Здоров був! Ану покажися…

Юрчик вихилився з вікна. Ромка помахала йому рукою, а він гукнув до неї:

— Скоро побачимось!

— Ти вже зовсім здоровий?

— Уже. Незабаром піду до Палацу піонерів.

— Ми вже давно не були в «комашиному гуртку», — сказав я.

Ромка поставила мої чоботи на землю й заплескала з радощів у долоні. В цей час з-за рогу будинку з’явився Юрчиків батько. Він узяв Ромку за руку.

— Добридень, молоді люди! — сказав він.

— Добридень! — відповіла Ромка, а я мовчав, бо думав, що він мене не побачив.

— Я й до тебе вітаюся, — сказав він, піднявши до мене голову.

— Здрастуйте! — відповів я.

— Ну, злазь.

Я повагався хвилину, але, побачивши заспокійливі сигнали Юрчика, скочив униз.

— Взувай свої чоботи, — наказав він мені.

Потім повів нас за собою. В кімнаті в Юрчика було багато дітей. Юрчик показував усім новий акваріум з малесенькими, але дуже гарними й цікавими рибками. Я помітив, що Юрчикова мати трохи помирилася з Ромкою і навіть, подаючи їй чай, промовила щось до неї й уважно подивилась їй в обличчя. Але на мене й не глянула.

Вона не хотіла миритися зі мною і, як розповідав мені Юрчик, ще й досі радила йому не знатися зі мною, бо, мовляв, таке товаришування до добра не доведе.

В останній день занять у школі Ромка попередила мене, щоб я назавтра прийшов до них уранці — підемо з дядею Михайлом на паровоз.

Ні, я ніколи не забуду того дня. Ромчин батько, Михайло Юхимович, їздив на маневровому паровозі. Він посадив мене біля себе в будці машиніста і сказав, що вчитиме на машиніста, якщо я захочу. Я почав його дуже просити, щоб він обов’язково вчив мене на машиніста, бо на паровозі краще, ніж на будь-якій іншій з машин, на яких я бував. Тоді Михайло Юхимович сказав, що кожен майбутній машиніст починає свою науку з свистка, бо свисток — це найперший механізм на паровозі: без нього ніякий поїзд не рушить з місця.

— Ну, ось примічай, — сказав він, почувши сигнал зчіплювача поїздів, і, давши два коротких сигнали, торкнувся до одного ричага, що звався регулятором. Паровоз рушив назад.

Тепер я й сам переконався, що свисток — це чи не найголовніший механізм паровоза. Незабаром я вже навчився давати три сигнали свистком: один короткий, два коротких, два коротких і один трохи протяглий. Це означало: уперед, назад і стоп!

Щоправда, дядя Михайло не дозволяв мені подавати інші сигнали, складніші. Але все одно помічник машиніста, Сеня, здоровенний парубок, веселий і швидкий, назвав мене завідувачем свистка.

— Ану, завсвистком, дай один короткий, — говорив він мені, коли треба було їхати вперед.

Так ми втрьох працювали цілий день.

Я почував себе справжнім залізничником. Тим більше, що дядя Михайло, ще як тільки ми вдвох вилізли на паровоз, сказав своєму помічникові:

— Ну от, Сеню, я привіз тобі другого помічника машиніста. Отже, я був помічник машиніста, завсвистком. Одно було мені неприємно спочатку: помічник Сеня був справжнім помічником, — на ньому був брудний одяг, і сам він, обличчя й руки були теж у плямах мазуту й сажі. А я ж, хоч і був у старій сорочці й штанях, які мені наказала спеціально для паровоза одягти мати, був чистісінький, бо завідувать свистком — це чиста робота. Та незабаром я знайшов вихід.

Ми часто спинялися, чекаючи сигналів від зчіплювача вагонів і складача поїздів. Помічник Сеня злазив з машини і порався коло паровоза. Одного разу і я скочив з паровоза, пройшовся вздовж машини, заглянув з острахом між колеса, потім крадькома вимазав сорочку й штани мазутом і сажею, на обличчі теж посадив кілька великих брудних плям.

Коли я знову виліз на паровоз, дядя Михайло, підморгнувши Сені, промовив:

— Товаришу завсвистком, не затримуйте машину, давайте два коротких.

І коли я дав сигнал і ми поїхали далі, він сказав, звертаючись до всіх нас:

— От що, товариші, оскільки в нашій бригаді сьогодні не двоє, а троє, то ми повинні перевиконати план вдвічі.

Так і сказав: не двоє, а троє. А дядя Михайло людина серйозна.

Ну, звичайно, ми працювали добре.

От тільки паровоз був неудосконалений. Я це помітив відразу. Сидіння для машиніста, на якому тепер сидів я, було приладжене так низько, що я не міг дістати рукою до свистка і мусив щоразу ставати на нього ногою, а другою ногою впирався на виступ у залізній стінці будки і аж тоді діставав до коромисла, за яке треба було смикати, коли потрібний був сигнал. Ну, та цей паровоз був застарілої серії. Повз нас пробігали новісінькі величезні паровози, на них, напевне, було все вдосконалено.

Вдень ми подавали пасажирські вагони на станцію Київ-Пасажирський. Одного разу довелось простояти на місці цілих двадцять хвилин коло перону, щоб причепити два додаткових вагони до пасажирського поїзда, який мав прибути. На пероні було багато людей, що прийшли зустрічати знайомих. Користуючись вимушеним відпочинком, дядя Михайло і Сеня щось там почали жувати. Я відмовився і, взявши гайковий ключ, зліз з паровоза.

Я бачив, як дехто з публіки на пероні звернув на мене увагу. Одна дама з букетом квітів сказала до когось:

— Подивіться — який маленький, а вже працює на паровозі…

— Видно, завзятий паровозник! — відповів якийсь чоловік.

Я, не звертаючи на них уваги, пішов попід машиною, приглядаючись до коліс. Потім я ударив закаблуком чобота по колесу паровоза, як це роблять шофери, пробуючи, чи надута шина авто, й похитав головою. Якийсь хлопчик підійшов до паровоза і