Сашко - Леонід Іванович Смілянський

З усіх людей в нашій кіностудії я найбільше здружився з тьотею Любою та ще приятелював з кінооператором Фокіним — дядею Антоном. Робота біля кіноапарата мені дуже подобалась, і я завжди, якщо не знімався сам, то допомагав дяді Антонові і не раз навіть сам крутив за ручку. До того ж ми майже щоранку ходили вдвох з ним вудити рибу. Я в нього навчився, як це робити.

Ми жили в гуртожитку цукроварні, яка була на літньому ремонті, і тому приміщення було вільне. Цукроварня стояла край села, і навіть здалеку в лісі можна було побачити її височенний цегляний димар. Ми знімали картину, в якій було кілька прикордонних епізодів.

Доводилось нам ловити «шпигунів» і «диверсантів», які повинні були перебиратися через наш кордон з сусідньої держави, доводилось повзти з собакою в лісі й перестрілюватися з «диверсантами» і навіть бути «пораненими», і хоч справжніх ран у нас не було, а тільки треба було грати поранених, та на обличчі і в рухах режисер наказував нам удавати такі страшні муки, так стогнати, що мені часом здавалося, ніби я й справді поранений…

Одного разу, коли мені наказали лізти на високе дерево, тьотя Люба запротестувала. Вона сказала, що це небезпечно для мого життя. Але режисерові хотілося, щоб я обов’язково видерся на високу й абсолютно гладеньку майже до самого верху сосну. Тьотя Люба боялася, що я впаду, а мені, навпаки, — дуже подобалась моя роль. Вони сперечалися, чи лізти мені на сосну, чи шукати високу драбину, по якій би я виліз на дерево, сів на гілку, а потім драбину прийняли б і знімали б мене так, наче я й справді сам по стовбуру видерся на сосну. Ну, тут я з тьотею Любою був не згодний. Виходить, що я вилізу на сосну по драбині, а всі глядачі у всьому Радянському Союзі будуть думати, що я й справді сам видерся на сосну по стовбуру… І поки режисер сперечався з тьотею Любою, я вправно і швидко поліз на сосну. Це помітив дядя Антон і зазняв мене, коли я ліз на дерево. Потім, коли всі обернулись, шукаючи мене, я вже сидів на гілці високо над землею.

— Ну от, — сказав режисер тьоті Любі, — а ви тут сієте паніку. — І він гукнув мені в рупор, щоб я удавав на сосні, буцім озираю місцевість і ніби побачив вдалині щось підозріле.

Увечері, коли ми ходили по лісі, дядя Антон сказав мені:

— Коли б не Люба, довелося б тобі, Сашко, дертися не на сосну, а на заводський димар…

— Димар? — здивувався я.

— А так… на димар. Режисер спочатку думав про димар, а коли тьотя Люба запротестувала й проти сосни, то він відмовився від свого наміру.

Я був розчарований. Виходить, посилаючи мене на сосну, режисери робили мені знижку…

— Я вилізу на димар завтра, — сказав рішуче я. Дядя Антон не погодився:

— Обійшлося без того, і добре вийшло.

Обміркувавши все вночі, я вирішив вилізти на димар. Вранці, ще до схід сонця, я прийшов на подвір’я заводу, знайшов невеличку драбину, щоб по ній вилізти на першу скобу, й притягнув драбину. На подвір’ї ще не було нікого. Я швидко виліз по драбині й став на першу скобу. Потім обережно поліз із скоби на скобу вгору. Мені здавалося, що скоби не витримають моєї ваги, і я впаду. Але то тільки здавалося. Все-таки було боязко. Лізти на сосну я не боявся, бо вона була нижча за димар, і, головне, я звик багато лазити по деревах, а на димарі мені ще жодного разу не доводилось бувати.

Обережно переставляв я ноги по скобах і ніяк не міг перебороти почуття страху. Тоді я вирішив потренуватися кілька днів, поки звикну до висоти. Проте я з першого разу виліз вище за триповерховий будинок.

Кілька разів я крадькома приходив на подвір’я кочегарки й лазив на димар — щораз вище й вище. Нарешті я досяг самого верху димаря і вже зовсім не відчував страху. Я навіть міг би сісти зверху на димар, якби там не було сажі, а вимазатися нею я не хотів. Димар височів над полями й лісами. Чудова картина була переді мною. Було видно далекі галявини, річки, озера, струнке шосе простяглося вдалину і зникало в лісових хащах.

Того дня одна прекрасна думка промайнула в моїй голові. Цілий день я думав, як здійснити те, що я замислив.

В реквізиті нашої кіногрупи був великий червоний прапор. Я вирішив потайки встановити той прапор на самому верху димаря. Але спочатку треба було його здобути у реквізитора. Так просто мені його не дали б. Треба було шукати випадку. Я нікому не казав про свій намір, аж поки через два дні не трапилась мені нагода.

За селом провадилися кінозйомки, в яких потрібний був і прапор. Коли зйомки закінчилися, я забрав прапор з собою, сказавши, що сам нестиму його до реквізитора. Але замість того я змотав його й заховав у себе під ковдрою.

Вночі я погано спав, бо дуже боявся проспати світанок. Адже все треба було зробити на світанку, бо пізніше мені перешкодили б.

А проте я мало не проспав, бо під ранок заснув дуже міцно. Коли прокинувся, надворі вже розвиднялося. Сонце ще не сходило. Я швидко підхопився. В гуртожитку всі спали міцним ранковим сном. Обличчя дяді Антона було повернуте до мене, але він голосно хропів, а коли люди хропуть, вони міцно сплять.

Я взяв згорнутий прапор і потихеньку вийшов на подвір’я. Коли я брав приховану звечора за штабелями дров драбину, мене помітив сторож:

— А це ж нащо ти робиш?

Мені звичайно, було зовсім не важко вигадати першу-ліпшу байку, і я, не випускаючи з рук драбини, яка тяглась одним кінцем по землі, заторохкотів:

— Бачите, дідусю, це ми сьогодні будемо знімати на картину димар з прапором, отже, треба заздалегідь, поки не поприходило начальство, встановити прапор. А оскільки ні один актор не зважиться дертися на таку височінь, то я погодився взяти це на себе.

— А записка про дозвіл є? — спитав він.

– Є, дідусю, й записка. Вона в режисера. Я сам читав.

Я швидко підставив драбину до першої скоби на димарі й поліз.

Хоч який з мене добрий був верхолаз, а довелося кілька разів відпочивати, поки вибрався я на самий верх димаря. Дуже високо треба було лізти.

На самому верху димаря я дістав з кишені клубок дроту,