Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Отак вважаючи, сторож Миколай дійшов цілком логічного висновку, що провидіння вклало в його міцні руки долю цієї гімназії. Він зрозумів, що вчителі, на жаль, стероризовані варварами і тільки він, Миколай, здатен повести нещадну боротьбу за встановлення ладу, порядку і справедливості. Якби не його рішуча позиція, цей двоповерховий храм освіти був би вже давно занапащений.

Пан Миколай зручно вмостився на дубовій лаві, що стояла в нижньому коридорі біля вхідних дверей, востаннє глибоко затягнувся димом і саме зібрався докладно підрахувати, скільки ще днів лишилося йому до повної свободи, тобто до канікул. Аж раптом перед ним постала не вельми ждана особа.

— Скучив за школою, Ліпко? — ущипливо спитав сторож, про всяк випадок підводячися з лави й наближаючись до прибульця.

— І в голові такого не було, пане Миколай! — відповів Богдан. — Збори зараз будуть, от я і прийшов.

— Ніяких зборів. Ніяких нарад. Знаємо ми такі штуки. А хто шибки вставлятиме?

— Які шибки?

— Звичайні. Державні. Пустиш вас — шибка тільки бренькне, а платитиму я… Мене, старого горобця, на полові не зловиш. Іди, не стовбич отут…

— Так уже ж погоджено…

— Без мене? — здивувався Миколай, і від обурення йому аж дух перехопило. — Ми: я, директор, педагогічна рада, — постановили, що після обіду на територію школи не зайде жоден паразит.

— То вчитель Микула — паразит? — Богдан сказав це з таким невинним виразом обличчя, ніби вперше в житті опинився в гімназіальному коридорі.

— Цить, бусурмане! — сторож підніс над своєю сивою головою сухі кулаки, грізно потрясаючи ними. — За моїх часів учні шанували вчителів. Пам’ятай, Ліпко — ти погано скінчиш. Хто вчителя ображає, тому до шибениці лишився один маленький крок… Колись ти згадаєш мої слова…

— Я нікого не ображаю, — Богдан і далі вдавав із себе лагідну, дурну овечку. — Я тільки спитав… бо ви сказали, що паразитам вхід заборонено, а ці збори скликав учитель Микула. От я й хочу спитати — вчителя Микулу впустять, чи ні?

Сторож опустив руки, якийсь час приглядаючись до них з трохи перебільшеною увагою, потім повернувся до Богдана спиною і крикнув:

— Чухрай звідси, Ліпко!.. Бо я на тебе скаргу напишу! На ім’я директора… Геть з-перед моїх очей, варваре! А вчителеві Минулі я знайду що сказати.

Він кричав щось іще про судний день, в який Ліпка дістане по заслугах, про пекельний вогонь, а також про міністра, що безкоштовно пускає до школи таких, як Ліпка, замість того, щоб запроторити їх на каторгу.

Богдан кивав головою, визнаючи слушність слів пана Миколая. Іншої ради не було — вернувся на шкільне подвір’я. Учні часто дражнили сторожа, і той щоразу виголошував прокурорські промови, проте сьогоднішній виступ пана Миколая був неперевершений. Лишалося тільки пошкодувати, що вислухала його тільки одна особа.

За кілька хвилин після цієї сутички на спортивному майданчику з’явився Адам. Ліпка мерщій потяг його в кущі агрусу.

— Слухай, старий… Я навмисне прийшов трохи раніше, щоб побалакати з тобою. Вже встиг і на Миколая наскочити. Лякав мене страшним судом.

— Щастить же тобі! — заздрісно зітхнув Адам. — Шкода, що я цього не чув. Мене він лякав усього-на-всього прокурором. Мабуть, цінить тебе вище…

— А ти мене як ціниш?

— Так собі…—Адам усміхнувся й поплескав товариша по спині.

— Еге, ти ще не знаєш мене… Я оце хотів нагадати тобі про нашу недавню розмову… пам’ятаєш, щодо моєї подорожі до Америки?

— Ти ще й досі туди збираєшся?

— А ти як думав? Коли вже щось засяде мені в голову — дубцем не виб’єш. Діло серйозне. Адже Бродзіцька вклепала мені двійку з польської. Сам бачиш — примушують мене розпрощатися з вітчизною.

— А чого ти від мене хочеш? Це ж не я тебе змушую.

— Віддаю своє майбутнє в твої руки. Ми сьогодні будемо визначати маршрут подорожі, твій голос багато важитиме. Стій рішуче за поїздку до Щеціна. Там на мене чекають великі кораблі, там чекає визволення… Від усіх халеп, від Бродзіцької, від Кохановського… Вчора я ще раз розмовляв з одним хлопцем, його батько був колись у Америці. Шкода, що ти цього не чув… Там так заведено, що кожен обов’язково їздить на власному автомобілі.

— А якщо власного автомобіля немає?

— То повинен купити. Райське життя…

— А батько того хлопця, з яким ти розмовляв, купив собі?

— Що саме?

— Автомобіль…

Богдан пошкріб за вухом і підозріло подивився на Адама.

— Здається, ні… вони живуть ще бідніше, як ми… але він, певне, тюхтій, яких світ не бачив. Адаме, ти часом не глузуєш із мене?

— Ти що, здурів? Просто мені цікаво було…

— Ну, тоді все гаразд. За мене можеш бути спокійний. Через кілька років я стану мільйонером. Але затям — сьогодні ти мусиш добитися для мене подорожі в Щецін. Я й сам поїхав би, та з грішми в мене кепсько.

Адам опинився в ситуації, якій не позаздриш. Він дав Богданові слово честі, що дотримає таємниці. Тоді ще Адам мав надію, що через кілька днів Ліпка відмовиться від своїх планів. А як тепер вибратися з цієї безвиході? Піти до вчителя Микули? Сказати про все? Зламати слово й переживати ганьбу? А може, порадитися з батьком?.. Чудова думка, проте нереальна: збори відбудуться за кілька хвилин. Він не встигне навіть додому добігти. А що як Богданові й справді пощастить сісти на якийсь пароплав?

І в цю мить Адам із жахом відчув, що починає заздрити Ліпці, заздрити його ідеї подорожі через океан. Пароплав величезний, як багатоповерховий будинок, у нього дві труби й десятки кают. У каютах гамаки, там сплять матроси. Може, серед них є навіть негри, а може, всі вони — африканці… Темна ніч. Не видно ні зірок, ні місяця. Між якимись бочками, ящиками, сувоями канатів пробирається скулена постать. Та