Samotni.com - Барбара Космовська
— Сідай!
Як увічливий школяр, він сідає у зручне крісло й жадібно роззирається довкола. Омріяна з дитинства земля виявилась невеличким затишним салоном. Зі старою канапою, великим телевізором і розкішним портретом Валерія Ґродського на головній стіні.
— Це ваше помешкання? — запитує він, трохи розчарований буденністю кімнати.
— Ні, але я проводжу тут багато часу. Особливо там, — Шимон показує рукою на чергові двері, майже непомітно вбудовані в гладку стіну. — Хочеш подивитися фотолабораторію та студію?
Ах, ось де творяться чудеса… Віктор мовчки ходить за господарем сучасними, майже стерильними приміщеннями, на які лине хвиля штучного світла. «Вікон нема, а так яскраво!» — дивується хлопчина, намагаючись не торкатися жодної машинерії та стосів світлин, розкладених на столах майже по-військовому акуратно.
— Я й не знав, що у вас стільки клієнтів! — Хлопцеві у вічі впадає скляна шафа, що насилу вміщує сотні негативів, складених у коробочки з описами.
— Це мій архів. Ти б здивувався, якби побачив, які в мене є клієнти…
Фотограф намагається приховати веселу посмішку Зараз він залюбки увічнив би Віктора з його дитячою недовірою в очах.
— А там, за отими дверима, я ховаю справжні раритети. Це батькова колекція. Деяким світлинам ціни нема, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.
Віктор знає. Він знається на речах, які мають іншу вартість, аніж грубий фотоапарат і омолоджувальний нічний крем. Він і сам тримає в шафі порожню пляшечку, що лишилася від маминих парфумів. Іноді навіть застромляє носа у вузьке горлечко, аби відчути чимраз слабший запах. Швидкоплинний, як час, і так само нетривкий. А проте безцінний…
— Люди заходять сюди дедалі рідше. Їм більше до вподоби ігрові автомати й фотографії за п’ять хвилин. Усі поспішають, — Шимон оглядає на світло якийсь старий портрет дами в білій хустці. — А от, наприклад, ця пані… Вона не знала автоматів і не бігла на восьму працювати. Глянь-но, скільки в ній спокою.
Віктор зупиняє погляд на прекрасній незнайомці. Жінку він бачить уперше в своєму житті, але вона не здається йому чужою.
— Це моя мама, — бурмоче Шимон, повертаючи перламутрову рамку на місце. — Я знаю її переважно з цієї картинки, — докидає він спокійно. — Так інколи буває…
Западає незручна тиша, і раптом її уриває розбуджений дзвіночок. Комусь знову терміново потрібне якесь посвідчення, білет або паспорт.
— З чим прийшов? — питає фотограф, знову вмощуючись за столом.
Віктор багато дав би, щоб відповісти: «Та так, просто зайшов поговорити». Але ж не лежати бабусиному рецептові кілька місяців в аптечній шухляді, а Валекові та його компанії може будь-якої хвилини урватися терпець.
— У мене є фотоапарат. Такий… професійний. Продаю.
— Ану покажи.
Шимон не спускає ока з Віктора: той сягає рукою в сумку. Хлопець поволі ставить перед собою трохи пошарпану коробку.
— Сам фотоапарат новенький, — кидає він. І звучить це жахливо.
Він шарудить картоном, хтозна-скільки відкриваючи коробку.
— Нічогенький, — хвалить Шимон і звично крутить у тонких пальцях нову модель «Canon». — Дзеркалка. Дивись, які у нього є функції. Якщо, наприклад, натиснеш цю кнопку, то зможеш робити панорами, якщо цю наступну — зображення не ворухнеться, навіть якщо весь світ стоятиме догори дном. О, а ось тут… бачиш цю клавішу? Така маленька, а наробить цілу серію світлин. Потім знай вибирай найкращу. Справжня іграшка. Це ніби одразу кілька непоганих фотоапаратів…
Тільки тепер Віктор наважується трохи підвести голову. Досить, щоб побачити вправні руки Шимона, які точно знають, які кнопки треба натиснути, щоб виїхав безшумний об’єктив, відкрилася закривка і спалахнув срібний екран із цифровими написами.
— Фотограф-любитель не надто б із ним заморочувався, — завершує огляд Шимон і замовкає.
Віктор відчуває, як червоніє. «От холера, я схожий на сором’язливу дівчину», — боїться він. Гнітюча тиша змушує його безнадійно буряковіти. І то на очах мовчазного Шимона.
— Це… за добру ціну… навіть за півціни, якщо захочете його купити. Мабуть, це непогана нагода.
Останні слова нагадують шепіт, і Віктор не впевнений, чи співрозмовник їх узагалі почув.
— Навіщо ти його продаєш?
Здавалося б, просте запитання, без будь-яких підтекстів, але що сказати у відповідь? Що б не придумав, усе погано, все одно брехня.
— Це пристрій мого приятеля. Мені треба знайти покупця.
— Тобі потрібні гроші?
І знову ж таки кепське запитання! Звичайно, що потрібні! Якби вони в нього були, то він не почувався б злодієм, на якого він і перетворюється. Йому простіше сплавити крадене, ніж поцупити пігулки або інгалятор! Але як це поясниш цілком нормальному дядькові, у якого, може, й нема бабусі, але загалом є все?..
Віктор мовчки простягає руку до камери, кладе її в коробку. Разом із коробкою вона насилу влазить у рюкзак. Тільки тоді він підводиться.
— Було дуже приємно побалакати з вами, — простягає він руку, щоб попрощатися, але чоловіча рука, замість потиснути хлоп’ячу, приземляється Вікторові на плечі.
— Зачекай, — Шимон спроквола набиває люльку, щільно натоптуючи
