Сашко - Леонід Іванович Смілянський
Я лежав на гілляці береста, наче ягуар, а Ромка внизу все допитувалась:
— Про що, про що він говорить, Сашко? Розкажи й мені. Чому він не підходить до вікна? Я хочу його побачити.
Але я не зважав на неї. Я дивився на мого пораненого товариша і не міг надивитися. Мені так хотілося стрибнути до нього з гілки в кімнату, але це було неможливо: гілка таки не діставала до вікна.
— Тут унизу Ромка, вона тебе хоче бачити. Вона обов’язково вилізла б на дерево, тільки в неї теж обпечена рука, вона ще в перев’язці.
— Я проситиму матір, щоб вас пускали до мене, тоді ми, як і раніше, будемо збиратися в моїй кімнаті. Ти, коли прийдеш, Сашко, свисни мені. В такий час нікого не буває дома. Ти приходь завтра, і післязавтра, і кожен день приходь з Ромкою.
В цю хвилину Ромка подала сигнал: хтось із Юрчикових батьків повертався додому. Я миттю зліз з береста, взув чоботи, і ми зникли в саду за домом.
Потім, коли ми з Ромкою блукали садами, вона раптом сказала:
— А знаєш, мій тато любить тебе. Він каже, що з тебе щось буде.
— А мій батько, — сказав я, — загинув під час аварії. Він був шофер.
Я дуже невиразно пам’ятав обличчя свого батька. Знаю, що він був високий і дужий, бо міг підкидати мене в повітрі й потім ловити; а стоячи на землі, він міг підсаджувати мене аж у самий кузов своєї вантажної машини. Пам’ятаю, як мати сказала мені одного разу, що тата в мене вже немає… А перед цим вона цілий день плакала й кудись ходила разом з сусідками. Потім бабуся взяла мене за руку й повела на вулицю, а там був невеликий гурт народу, а попереду катафалк з труною, в якій лежав мій батько. Бабуся плакала й витирала очі хусткою, а мати йшла за труною, кричала і плакала, а сусіди її заспокоювали. Я теж плакав, особливо коли труну опускали в яму, а мати спочатку щось кричала й ридала, а потім зробилась як нежива, і на неї бризкали водою. Дома після того мати обіймала, цілувала мене й чомусь сказала, що ніколи мене не покине. Після того мати щодня почала ходити на роботу. Згодом я взнав, що вона працює пакувальницею на трикотажній фабриці. Дома залишилась бабуся, яка варила обід.
Це й усе, що я пам’ятаю. Це було давно…
В суботу мати приходила додому раніше, ніж в інші дні. Я вже застав її дома. Пораючись по хаті, вона сказала мені:
— Ну, хто завтра прийде до мене скаржитись на тебе?
Я мовчав. Я знав, що всі люди, яким я за тиждень встиг щось накоїти, приходили скаржитись до матері в неділю, бо в робочі дні вони не могли її застати, та й самі не мали часу. І як вони можуть цілий тиждень тримати в пам’яті мої вчинки? Я, наприклад, все погане забуваю дуже швидко, а хороше пам’ятаю завжди.
Але до завтрого була ще ціла ніч, а сьогодні, коли я лягав спати, мати сказала:
— Отам на вікні карбованець, візьми, бо завтра, якщо поприходять скаржитись на тебе, то матимеш од мене щось інше…
Вночі я прокинувся, бо відчув, що мати підправляла мою подушку. Певно, й уві сні я був такий же непосидючий, як і тоді, коли не спав. Часто, прокинувшись, я виявляв, що спав упоперек ліжка. Матір я впізнавав, не розплющуючи очей, бо коли вона підправляла мою подушку або підтикала під мене кінці ковдри, то завжди після того тулила шорстку долоню до мого лоба — пробувала, чи немає в мене температури. Бабусину руку я впізнавав по тому, що вона була завжди холодна, і бабуся не пробувала мого лоба, а мацала долонею під самою сорочкою і взнавала, чи, бува, не впрів.
Мати поклала мою голову знову на подушку й, не помітивши, що я не сплю, промовила майже пошепки:
— Ох, ти, розбишака мій! Натерплюся я з тобою…
Потім вона сіла біля столу поряд бабусі. Мабуть, вона й досі перешивала мені з батькового піджака куртку.
— Морочишся ти з нами, Насте, і даремно, — сказала їй бабуся.
— А що — хіба я погана мачуха? — спитала мати.
— Бог з тобою, хіба ж я це кажу? Ти свята людина. Ми ось чужі тобі, а ти робиш на нас, годуєш нас, одягаєш…
— Що ви, мамо, — відповіла моя мати, — які ж ви чужі? Хіба можу я забути Михайла… — Так звали мого небіжчика татка. — І з Сашка я людину зроблю, інженера або якого-небудь директора. Гляну на нього — досі Михайло перед очима стоїть. Вже я не одступлюся від хлопця, хай там що.
Певно, спросоння в мене голова не дуже варила, бо я майже нічого не міг збагнути. Нащо це матері треба було робити з мене людину? Хіба я досі не людина?
Що ж до того, що вона збирається робити з мене інженера або директора, то мені цікавіше було б зробитися водієм трамвая чи танкістом, ще краще, коли б машиністом на паровозі, хоч я ще й разу не був на паровозі. Але найбільше мені хотілося б бути артистом. Наклеїв би бороду, вуса, — мати сиділа б у першому ряду й не впізнала б…
А на завтра сталося якраз так, як передбачала мати: вже зранку почали заходити люди з своїми скаргами на мене. Я вже сам позабував, що й кому я зробив лихого за тиждень. Це ж таки не малий час!
Першою прийшла наша сусідка — зубна лікарка. Коли вона увійшла до нашої кімнати, я враз подумав, що це вона прийшла скаржитись на мене, хоч я її й не зачіпав. Так і вийшло.
— Сусідко, — сказала вона матері, вишкіряючи свої штучні золоті зуби, — ваш синок нацьковує вашого паскудного собаку на мого шпіца. Ваш собака бігає хтозна-де, його може покусати скажений собака, а тоді ваш заразить і мого шпіца. Мій шпіц дуже дорогий. Просто немає від вашого хлопця проходу тварині. Обороніть мене від такої напасті, скажіть йому…
Тільки тепер я помітив, що родима цяточка, яка була в цієї жінки вчора на лівій щоці, сьогодні опинилась на правій. Чудасія! В мене на обличчі принаймні з десяток різних цяточок, і кожна завжди сидить на своєму місці…
— Добре… — сказала мати не досить привітно, — він більше не займе вашого собаку.
Не знаю, чи втримаюсь я, коли цей препаскудний і прегидкий собака зубної лікарки з’явиться
