Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

На березі скупчилися люди. Всі вони вдивлялися в море, кричали і розмахували руками.

— Що тут сталося? — запитав Піноккіо в однієї старенької.

— Бідолашний батько, що втратив сина, вирушив на благенькому човні у море, бо вирішив шукати свою кровиночку за морем. А море сьогодні дуже бурхливе, і човник ось-ось потоне.

— Де він?

— Ондечки, — стара вказала пальцем на маленького човника, що здалека скидався на горіхову шкаралупку.

У човні можна було розгледіти самотню маленьку постать. Піноккіо пильніше придивився і пронизливо крикнув:

— Це мій батько!

Тим часом бурхливі хвилі кидали човник у різні боки, і він то поринав у морську глибінь, то знову виринав. А Піноккіо стояв на вершині високої скелі і кликав свого батька, подавав йому знаки руками, хустинкою і навіть ковпаком.

Здавалося, Джеппетто, попри велику відстань, упізнав свого сина — він також зняв капелюха, помахав ним і знаками дав зрозуміти, що він охоче повернувся б, але бурхливе море заважає керувати човном і плисти до берега.

Раптом здійнялася величезна хвиля, і човник зник. Усі чекали, коли він знову вирине, та суденце більше не з’являлося.

— Нещасний! — зітхнули рибалки. Люди на узбережжі проказали молитву і стали розходитися по домівках.

Аж тут вони почули відчайдушний крик і, озирнувшись, побачили маленького хлопчика, що кинувся сторч головою зі скелі, вигукнувши:

— Я врятую свого батька!

Адже Піноккіо, якщо ви пам’ятаєте, був виготовлений із дерева, тому не потонув, а поплив, як риба. Хвилі підхопили його, він зник, потім знову випірнув. Все далі й далі від берега з’являлася над водою то його рука, то нога. Нарешті люди на березі втратили його з поля зору.

— Бідолашний хлопчина! — сказали рибалки, забурмотіли молитву і пішли додому.

Розділ 24

Піноккіо прибуває на Острів Працьовитих Бджіл і знаходить там Фею

В надії на порятунок батька Піноккіо плив усю ніч без перепочинку. Це була страшна ніч! Дощ лив так, як, мабуть, під час всесвітнього потопу: величезний град, жахливі гуркання грому і сліпучі блискавки…

Удосвіта він нарешті побачив неподалік довгасту берегову смугу. То був острів посеред моря.

Він зібрав усі свої сили, щоб дістатися берега, та марно. Набігаючи одна на одну, хвилі бавились ним, наче він був жалюгідною тріскою або соломинкою. На щастя, незабаром налетіла величезна хвиля, яка з розгону викинула його на берег.

При цьому він так сильно вдарився, що мало не переламав рук і ніг. Але швидко заспокоївся, подумавши: «Я ще легко відбувся!»

Тим часом потроху випогодилося, сонце яскраво засяяло і море стало тихим і гладеньким, як шовкова тканина.

Піноккіо розклав свій одяг сохнути і роззирнувся навсібіч: чи не з’явиться на безкрайому водяному просторі хоч би один-єдиний човник із однією-єдиною людиною? Та хоч як напружував зір, він не бачив нічого, крім неба, моря і двох-трьох вітрил, які пливли так далеко, що здавалися не більше за муху.

— Хоч би довідатися, як цей острів називається! — простогнав Піноккіо. — Або дізнатися, чи живуть на острові пристойні люди, тобто такі, що не мають звички вішати дітей на гілках дерев! Але в кого я можу це запитати? І чи є взагалі тут хтось?

Подумавши, що він сам-самісінький у величезній ненаселеній країні, Піноккіо так засмутився, що ладен був розрюмсатись. І раптом зовсім близько від берега він побачив велику рибину, що пливла у своїх справах.

Не знаючи, як цю рибу звуть, Дерев’яний Хлопчик дуже голосно і чітко гукнув її:

— Агов! Синьйоро Рибо! Дозвольте запитати вас!

— Будь ласка, — відповіла риба, що виявилася таким люб’язним Дельфіном, якого навряд чи знайдеш у всіх морях світу.

— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, чи є на цьому острові село, де можна роздобути бодай якийсь харч без побоювання самому бути з’їденим?

— Поза сумнівом, — відповів Дельфін. — До речі, одне зовсім поруч.

— А як мені туди дістатися?

— Якщо підеш ліворуч по маленькій стежинці слідом за своїм носом, ти її ніяк не обійдеш.

— Ще питання, будь ласка! Ви плаваєте морями вдень і вночі, чи не траплявся вам часом маленький човник із моїм батьком?

— А хто твій батько?

— Найкращий татусь у всьому світі, так само як я — найгірший син.

— Під час нічної бурі маленький човен, очевидно, потонув.

— А мій батько?

— Швидше за все, його проковтнула страшна Акула, яка віднедавна сіє смерть і спустошення в наших водах.

— А чи велика ця Акула? — запитав Піноккіо, тремтячи від страху.

— Велетенська, — відповів Дельфін. — А щоб ти міг собі уявити її розміри, скажу, що вона більша за п’ятиповерховий будинок і має таку широку та глибоку пащу, що туди може спокійно в’їхати цілий потяг із димним паротягом.

— Ой леле! — з жахом вигукнув Дерев’яний Хлопчик, швидко одягнувся і ще раз звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро Рибо! Даруйте за затримку, красно дякую за вашу люб’язність.

І він попрямував за вказівкою Дельфіна. Ішов швидко, майже біг, та за найменшого шуму одразу ж озирався — побоювався, що його переслідує Акула завбільшки з п’ятиповерховий будинок, з цілим поїздом у пащі.

За півгодини він дістався Села Працьовитих Бджіл. Вулиці кишіли людьми, що діловито снували туди-сюди. Всі тут працювали, всі щось робили. Навіть крізь збільшувальне скло не можна було знайти нероби чи ледаря.

«Зрозуміло, — сказав собі ледар Піноккіо, — це село не для мене. Я не здатний до праці».

Однак його мучив голод, бо вже цілу добу він нічого не їв, навіть пшоняної каші.

Що робити?

У нього було тільки дві можливості вгамувати голод: або шукати роботи, або роздобути сольдо чи шмат хліба, ставши на центральній площі з простягнутою рукою.

Жебрати було соромно, бо татко йому не раз втовкмачував, що на це мають право тільки немічні літні люди і каліки; всі решта зобов’язані працювати.

Аж ось на вулиці з’явився засапаний спітнілий чоловік, що сам насилу штовхав дві грабарки[1] з вугіллям.

Піноккіо пильно придивився до його обличчя і вирішив, що це хороша людина, тож наблизився до нього і, від сорому опустивши очі долі, мовив тихеньким голоском:

— Чи не подасте мені сольдо, щоб я не помер з голоду?

— Не один сольдо, — відповів вугільник, — а цілих чотири ти отримаєш, якщо допоможеш мені довезти до будинку ці дві грабарки.

— Ви мене дивуєте! — скривджено заперечив Дерев’яний Хлопчик. — Закарбуйте собі на носі, що я ніколи ще не був в’ючаком[2] і не возив грабарок.

— То ліпше для тебе! Якщо ти справді такий