Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді
Не встиг він ухопитися за гроно, як пролунав тріск, і дві гострі залізні скоби стисли його ноги з такою силою, що іскри посипалися в нього з очей.
Неборака втрапив у капкан, який селяни поставили на куниць — грози всіх курників у тамтешніх місцях.
Розділ 21
Піноккіо потрапляє до селянина, який примушує його стерегти курник замість собаки
Звісно, Піноккіо почав плакати, кричати й голосити. Щоправда, сльози і крики нічим йому не допомогли, бо поблизу не було жодного будинку, а дорогою йому не трапилася жодна жива душа.
Настала ніч.
У Дерев’яного Хлопчика й до того потемніло в очах від страждань, які йому завдавали зубці пастки, що глибоко вп’ялися в ноги. Годі говорити про страх: самотня дитина потрапила в пастку, та ще й уночі. Аж раптом він побачив Світляка, що кружляв над його головою, і крикнув йому:
— Світляче! Будь ласкавий, урятуй мене від цих тортур.
— Бідолашний хлопчина, — поспівчував йому Світляк. — Як же ти примудрився втрапити до пастки?
— Я зайшов у виноградник, аби зірвати трохи виноградних грон, і…
— Це був твій виноград?
— Ні…
— Хто ж тебе змушував красти чужий виноград?
— Я був голодний.
— Мій любий друже, голод — не причина цупити чужий виноград.
— Це правда, правда! — схлипував Піноккіо. — І я більше так ніколи не чинитиму.
Аж тут почулися чиїсь кроки, і розмова обірвалася. Це був господар виноградника, який ішов навшпиньки, аби перевірити, чи не впіймалася яка куниця-крадійка, одна з тих, що дочиста витрушують його курник.
І як же ж він здивувався, коли посвітив ліхтарем над пасткою! Адже замість куниці там сидів хлопчик!
— Еге! То це ти злодюга, який повсякчас цупить моїх курей! — обурено вигукнув селянин.
— Не я, не я! — заголосив Піноккіо. — Я тільки забіг у виноградник, щоб зірвати виноградне гроно!
— Хто краде чужий виноград, той краде і чужих курей. Стривай-но, ох і всиплю я тобі перцю — довіку пам’ятатимеш!
Він відкрив пастку, вхопив Дерев’яного Хлопчика за комір і поніс його додому, мов ягня.
Коли вони дісталися току перед будинком, селянин кинув Піноккіо на землю, наступив йому ногою на шию і мовив:
— Зараз пізня година, я йду спати. Поквитаюсь із тобою взавтра. А що мій собака здох, то ти посядеш його місце — будеш моїм сторожовим псом!
Сказавши це, він надів на Піноккіо грубого нашийника, покритого мідними шпичаками, і так щільно його застебнув, що голова не могла просунутись. До нашийника був приклепаний довгий залізний ланцюг.
— Якщо вночі піде дощ, — сказав селянин, — то можеш залізти в собачу будку — там досі лежить солом’яна підстилка, що чотири роки слугувала моєму собаці за ліжко. А якщо, не дай Боже, з’являться злодії, пам’ятай, що ти зобов’язаний якомога голосніше гавкати.
Після цих повчань селянин увійшов до будинку, зачинив двері, а бідаха Піноккіо залишився лежати на току, радше мертвий, аніж живий, від голоду, холоду і страху. Час від часу він стромляв пальці під ошийник, який сильно стискав йому горлянку, і голосив:
— Я заслужив на це! Катюзі по заслузі! Я хотів бути ледарем і неробою, і тому мене так довго переслідують нещастя. Був би я чемним хлопчиком, мав би я хист до навчання, до праці, то залишився б удома, в мого любого батька, не довелося б мені служити сторожовим собакою на селянському дворі у такій глушині! Якби ж то я міг знову народитися!.. Але тепер пізно думати про це, і я маю змиритися.
Після цього невеличкого, але щирого монологу він заліз у буду та й заснув.
Розділ 22
Піноккіо викриває злодіїв і в нагороду за відданість одержує свободу
Проспав Піноккіо дві години. Опівночі його розбудили шепіт і бурмотіння дивних голосів, що долинали з току. Він висунув кінчика носа з собачої будки і побачив чотирьох маленьких тваринок у темних шубках. Вони скупчились, про щось гарячково радились і зовні скидались на кішок. Одначе це були не кішки, а куниці — маленькі кровожерні тваринки, вельми ласі до яєць і курчат. Одна з куниць відійшла від своїх подружок, підкралась до собачої будки і тихо сказала:
— Добрий вечір, Мелампо!
— Немає тут Мелампо, — відповів Дерев’яний Хлопчик.
— А хто ж ти тоді?
— Я Піноккіо.
— І що ти тут робиш?
— Я вдаю сторожового пса.
— А де Мелампо? Де старий пес, що вартував у цій буді?
— Сьогодні вранці він здох.
— Здох? Бідолашна тварина! Він був такий добросердий! Та й ти, здається, не вовкодав.
— Даруйте, але я взагалі не собака.
— Хто ж ти такий?
— Я Дерев’яний Хлопчик.
— І ти тут замість сторожового собаки?
— На жаль. Я відбуваю покарання.
— Тоді пропоную тобі таку саму угоду, що була в нас із Мелампо. Ти будеш задоволений.
— А що це за угода?
— Ми, як зазвичай, приходимо сюди двічі на тиждень, вночі прокрадаємось до курника і беремо вісім курок. Із цих восьми штук ми забираємо сім, одну залишаємо тобі, ти ж, ясна річ, прикидаєшся сонним і тобі навіть на думку не спадає гавкати й будити селянина.
— А Мелампо саме так і робив? — поцікавився Піноккіо.
— Так-так, саме так він і робив, ми завжди чудово ладнали. Отже, спи спокійно і не сумнівайся в тому, що ми покладемо біля будки чудову вже обскубану чубарочку тобі до сніданку. Сподіваюся, ми порозумілися?
— Ще й як, — відповів Піноккіо і загрозливо похитав головою, немов бажаючи цим сказати: «Ми ще поговоримо!»
Відчувши себе в безпеці, чотири куниці хутенько кинулися до курника, що стояв поблизу собачої будки, зубами й кігтями відчинили маленькі дерев’яні дверцята, які затуляли вхід, і одна по одній прошмигнули туди. Та щойно вони залізли всередину, як дверцята за ними швидко зачинилися.
А дверцята, ясна річ, зачинив Піноккіо, та ще й про всяк випадок підпер їх великим каменем.
Тоді він став гавкати, і гавкав достоту як сторожовий пес: «Гав-гав, гав-гав!»
Зачувши гавкіт, селянин підскочив з ліжка, схопив свою рушницю, підійшов до вікна і запитав:
— Що там таке?
— Злодії, — відповів Піноккіо.
— Де?
— У курнику.
— Біжу!
За мить селянин уже був унизу, забіг до курника, зловив чотирьох куниць, укинув їх у мішок і задоволено сказав:
— Нарешті ви потрапили мені до рук! Я міг би вас покарати, але я не така людина. Задовольнюся тим, що завтра віднесу вас до шинкаря в найближче село, він зніме з вас шкурки і приготує з вас ніжну і гостру печеню.
Хоч ви зовсім не варті такої честі,
