Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Раптом щось задзвеніло.

Посеред садової стежини лежала велика купка варення, настовбурчившись скляними скалками, а поряд — лапки Нінні, які швидко зблідли і зникли з очей.

— Ага, — сказала Мумі-мама. — Це саме той слоїк з варенням, який ми зазвичай даруємо джмелям. Хай тут і залишається. Бабуся завжди казала, що з урожаю, який виріс на землі, треба восени зробити землі подарунок.

Лапки Нінні знову стали видимими, а над ними — тоненькі ніжки. Поверх ніжок невиразно вимальовувався брунатний поділ сукенки.

— Я бачу її ніжки! — закричав Мумі-троль.

— Вітаю! — гукнула Маленька Мю, схилившись униз з гілки. — Усе йде до ліпшого! Але хіба Мара знає, чому ти носиш таку тютюново-коричневу сукню!

Мумі-мама кивнула сама до себе, з вдячністю думаючи про свою мудру бабусю та її надійні засоби для домашнього лікування.

Увесь день Нінні ходила за ними хвостиком. Усі звикли до теленькання дзвоника позад себе, і Нінні вже нікому не видавалася чудернацьким створінням.

Увечері про дитятко майже забули. Та коли всі полягали спати, Мумі-мама витягнула зі своєї скрині рожевий шаль і пошила з нього маленьку сукеночку. Потім віднесла її нагору до мансарди у східному крилі будинку — свічка там вже погасла — і обережно повісила її на стілець. З решти тканини вона зав’язала широкий бант на волосся.

Мама була страшенно задоволена. Ніби знову шила одяганки для ляльки. Найпотішніше було те, що ніхто не знав, яке волоссячко у ляльки — чорняве чи золотисте.

Наступного дня Нінні одягнула нову сукенку. Її вже було видно до самої шийки. Нінні зійшла вниз на ранкову каву, зробила реверанс і пропищала:

— Дуже дякую!

Родина так розгубилася й зніяковіла, що ніхто не знайшовся на слово. До того ж, ніхто не знав, куди слід дивитися, розмовляючи з Нінні. Звичайно, кожний намагався затримати погляд трохи вище дзвіночка, де мали би бути очка Нінні, проте погляд щоразу зісковзував нижче, чіпляючись за те, що було видиме. Але ж так поводитися неввічливо…

Тато відкашлявся.

— Приємно, що маленьку Нінні сьогодні ліпше видно, — почав він. — Що більше бачиш, то веселіше стає на серці…

Голосно засміявшись, Мю постукала ложкою по столі.

— Добре, що ти заговорила, — сказала вона. — Якщо тобі, звісно, є що сказати! Знаєш якусь гру?

— Ні, — пискнула Нінні. — Але я чула, що дехто вміє грати в ігри.

Мумі-троль нетямився від захвату. Він вирішив навчити Нінні усіх ігор, які знав.

Після кави Мумі-троль, Нінні та Маленька Мю побігли до річки і затіяли там ігри, але, як виявилося, з Нінні неможливо було бавитися. Вона раз у раз робила реверанси, кланялася, дуже поважно казала: «звичайно», «ясна річ», «як гарно», але друзів не покидало відчуття, що бавиться вона лише з ввічливості, а не тому, що їй це приємно.

— Біжи! — кричала Мю. — Ти що, навіть стрибати не вмієш?

І тоненькі ніжки Нінні слухняно бігли чи стрибали. Потім вона знову завмирали, опустивши долі ручки. Порожнеча вище шийки над дзвіночком робила її геть безпомічною.

— Чекаєш похвали чи що! — сердилася Мю. — Ні риба, ні м’ясо… Може, хочеш, щоб я тебе відлупила?

— Ліпше не треба, — ледь чутно пискнула Нінні.

— Вона не вміє бавитися, — спантеличено пробурмотів Мумі-троль.

— Вона не вміє сердитися, — сказала Маленька Мю. — Ось в чому недолік. Послухай, — Мю підійшла впритул до Нінні й грізно глянула на неї. — У тебе ніколи не з’явиться обличчя, якщо ти не навчишся битися. Повір мені на слово!

— Звичайно, — погодилася Нінні, обережно відступаючи назад.

Ліпше так і не стало. Мумі-троль та Маленька Мю врешті-решт відмовилися від спроб навчити Нінні бавитися. Веселі історії їй не подобалися. Вона не сміялася, там де було смішно. Та й взагалі, ніколи не сміялася. А це аж ніяк не підбадьорювало, оповідача. Тож Нінні дали спокій.

Минали дні, а личко у Нінні усе не з’являлося. Усі домашні звикли постійно бачити її рожеву сукенку, яка невідступно мандрувала за Мамою Мумі-троля. Досить було Мамі спинитися, як замовкав дзвоник, а коли робила крок, знову чулось теленькання. Понад сукнею у повітрі гойдав великий рожевий бант. Дещо дивним було те видовище!

Мама й далі вливала у Нінні бабусині домашні ліки, але вони вже не допомагали. Тож облишила лікування, подумавши, що колись, очевидно, вміли обходитися без голови, а може, сама Нінні не надто гарна…

Тепер кожен міг собі на власний смак уявляти, яка Нінні на вигляд, а це іноді сприяє ближчому знайомству.

Одного дня вся родина подалася через ліс до моря, щоб витягнути на берег човна, бо зима була вже не за горами. Нінні, як завжди, дзеленчала за ними, та коли всі спустилися на пляж, вона зупинилася мов укопана, впала на живіт у пісок і запхинькала.

— Що це з Нінні? Вона чогось боїться? — запитав Тато.

— Може, вона ніколи ще не бачила моря? — висловила здогад Мама. Вона нахилилася і щось зашепотіла до Нінні, а підвівшись, сказала: — Так, дитина вперше побачила море, і воно видається їй надто великим…

— Серед усіх дурнуватих дітей… — почала було Маленька Мю.

Але Мама, суворо глянувши, урвала її:

— Подивись спершу на себе! А тепер беріться до човна…

Вони вийшли на причал з купальнею, де мешкала Вітрогонка, постукали у двері.

— Привіт! — Як почувається невидиме дитятко? — поцікавилася Вітрогонка.

— Бракує лише личка, — відповів Мумі-тато. — Зараз їй трохи не по собі, але це, напевно, минеться. Допоможеш нам впоратися з човном?

— Ясна річ!

Коли човна витягнули на берег і перевернули, догори дном, Нінні тихцем зійшла до самого прибою й непорушно завмерла на мокрому піску. Її не турбували.

Мумі-мама сиділа на причалі, задивившись на воду.

— Якою ж зимною вона здається, — мовила вона і, позіхнувши, додала, що вже давно не траплялося нічого цікавого.

Тато підморгнув Мумі-тролеві і, скорчивши страшну гримасу, почав тихенько підкрадатися до Мами ззаду. Звичайно, в нього й на думці не було, скидати її у воду, як це не раз бувало в юні роки. Можливо, навіть налякати її не бажав, а тільки розважити трохи дітей. Та не встиг він підкрастися, як щось завило, рожева блискавка майнула причалом, Тато налякано закричав, а його капелюх плюснув у море. Нінні увігнала свої крихітні невидимі зубки у Татового хвоста. А зубки вона мала гострі…

— Браво! Браво! — заверещала Маленька Мю. — Не