Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Тепер часи грандіозних свят з феєрверками скінчилися. Галявина заросла молодими деревцями, а на тому місці, де була бабусина спальня, буяв розкішний кущ шипшини, усіяний червоними ягідками.

Прийшла ніч з шатром, зітканим з міріадів яскравих зірок. Гемуль закохався у свій парк, великий, таємничий. У ньому можна було й заблукати, але це не біда, бо ж він у себе вдома.

Гемуль брів далі й далі.

Він натрапив на старий бабусин сад, землю під деревами вкрили опалі яблука та груші. «Як шкода! — майнула йому в голові думка. — Я й половини не подужаю з’їсти. Слід би…» — І одразу ж забув, про що хотів подумати, заворожений самотністю й тишею.

Йому належало місячне сяйво, що пробивалося між стовбурами, він закохувався у найгарніші дерева, плів вінки з листя й одягав собі на шию… Тієї першої ночі він не зміг заснути.

А вранці задзеленькав старий дзвоник, який усе ще висів біля хвіртки. Гемуль занепокоївся. Хтось там, за хвірткою, хоче увійти, чогось хоче від нього. Він обережно заповз під кущі під кам’яним муром, принишк. Дзвоник теленькнув знову. Гемуль витягнув шию і побачив зовсім крихітного мудрика, який терпляче чекав під хвірткою.

— Забирайся геть! — злякано закричав Гемуль. — Це приватна територія. Я тут живу!

— Я знаю, — відповів маленький мудрик. — Мене послали гемулі з обідом для тебе…

— Он як! Це мило з їхнього боку! — уже примирливіше заговорив Гемуль. Він відімкнув замок, взяв кошика через ледь прочинену хвіртку і знову замкнувся зсередини. Мудрик стояв, не зводячи з нього погляду. На якусь мить запала тиша.

— То як там справи? — нетерпляче запитав Гемуль. Він переступав з ноги на ногу, прагнучи чимскоріше повернутись до свого парку.

— Погано, — щиросердо відповів Мудрик. — Нам, усім маленьким, дуже зле. Луна-парку більше немає. Ми лише плачемо.

— О, — тільки й мовив Гемуль, потупивши погляд.

Він не хотів, щоб його змушували думати про сумне, однак він так звик вислуховувати інших, що не міг просто забратися геть.

— Ви, напевно, теж сумуєте, — співчутливо мовив Мудрик. — Ви ж завжди перевіряли квитки. Але коли дітки були цілком маленькі, брудні та обдерті, ви клацали діркачем у повітрі. А інколи дозволяли двічі або й тричі проходити за одним квитком.

— Лише тому, що не добачаю, — знічено пояснив Гемуль. — Тобі вже, мабуть, час додому?

Мудрик кивнув, але не рушив з місця. Він підійшов до самої хвіртки, пропхавши мордочку крізь металеві прути.

— Дядечку, — зашепотів він. — У нас є таємниця…

Гемуль нажахано відмахнувся, бо не любив чужих таємниць, та Мудрик уже збуджено торохтів:

— Ми майже все врятували. Воно стоїть у коморі Чепурулі. Ви собі навіть не уявляєте, як важко ми працювали: рятували й рятували, уночі потайки виходили з дому, виловлювали з води, стягали з дерев, сушили й лагодили, щоб усе було незгірш, як колись.

— Про що це ти торочиш? — не міг збагнути Гемуль.

— Про луна-парк, звісно! — вигукнув Мудрик. — Про все, що вдалося відшукати, кожний уцілілий шматочок! Хіба не чудово?! Можливо, гемулям вдасться зліпити уламки докупи, і ви знову зможете пробивати квитки.

— О, — пробурмотів Гемуль, ставлячи кошик з обідом на землю.

— Правда ж, гарно! Он як ви здивувалися! — радісно засміявся Мудрик, махнув лапкою і зник.

Наступного ранку Гемуль схвильовано чекав біля хвіртки, а ледь забачивши Мудрика з обіднім кошиком, загукав:

— То що там? Як справи?

— Вони не хочуть, — розчаровано відповів Мудрик. — Хочуть замість луна-парку облаштувати ковзанку. Але ж більшість із нас засинають на зиму, та й хто нам дасть ковзани…

— Як шкода! — полегшено вихопилося у Гемуля.

Мудрик нічого не відповів, надто великим було його розчарування. Він лише поставив кошика на землю і подався геть.

«Бідолашні діти, — подумав Гемуль. — Гай-гай…»

І одразу ж заходився обмірковувати будівництво хатинки з листя на руїнах бабусиного будинку.

Гемуль працював не покладаючи рук увесь день, аж до самого смерку, коли вже годі було щось розгледіти. Неймовірно задоволений своєю роботою, він заснув щасливий та зморений і проспав дуже довго наступного дня.

Коли Гемуль прийшов до хвіртки за обідом, Мудрик уже чекав на нього. На покришці кошика лежав лист, підписаний купою дітлахів.

«Любий дядечку з парку розваг, — прочитав Гемуль. — Тобі усе вдасться, бо ти добрий. Може, дозволиш нам приходити й бавитися з тобою, бо ми тебе дуже любимо».

Гемуль нічого не зрозумів, однак від жахливого здогаду раптом засмоктало в животі. А тоді він враз побачив: перед залізною хвірткою діти розклали усі віднайдені уламки з парку розваг. їх було багато. Більшість деталей були розтрощені вщент або неправильно складені — усе мало дуже чудернацький вигляд, ніби втратило свій сенс. Знищений, однак барвистий світ з дерева, шовку, металевого дроту, паперу та іржавого заліза скорботно і з надією дивився на Гемуля, а той у паніці витріщався на нього.

Гемуль не витримав, утік до парку і знову взявся до спорудження свого житла пустельника. Він будував, будував, але нічого йому не клеїлося. Гемуль працював нетерпляче, думки його витали деінде. Раптом завалився дах, приплескавши хатину до землі.

— Годі, — сказав він рішуче сам до себе. — Не хочу! Я щойно навчився казати «ні»! Я на пенсії. Робитиму тільки те, що мені заманеться. І нічого іншого!

Гемуль повторив це багато разів, щоразу більш погрозливо. Зрештою підвівся, перетнув парк, відчинив хвіртку й взявся затягувати досередини увесь той розмаїтий мотлох.

Дітлахи сиділи на високому обшарпаному мурі Гемулевого парку, схожі на сірих горобчиків, але мовчазних.

Іноді чувся чийсь шепіт:

— Що він робить?

— Ш-ш-ш, — долинало у відповідь. — Він не бажає розмовляти.

Гемуль розвісив на деревах ліхтарики та паперові троянди, повернувши їх пошматованими боками до стовбурів. Потім заходився коло уламків, що колись були каруселлю. Жодна деталь не допасовувалася, а половини просто бракувало.

— Нічого з цього не вийде! — розсердився він. — Погляньте лишень! Усе це мотлох і непотріб! Ні! Я нікому не дозволяю злазити зі стіни й допомагати мені!

Шумок підбадьорення й симпатії прошелестів понад муром, але ніхто й словом не озвався.

Тепер Гемуль намагався змайструвати з каруселі хатину. Коней він поставив у траву, а лебедів спустив на воду потічка, перевернув усе догори дном і працював так натхненно, аж йому волосся стало дибки.

«Ляльковий дім! — думав він гірко. — Хатина пустельника!

Купа мотлоху на смітнику, галас та лемент, як