Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.

― На волю просяться. Що мені робити з вами? ― Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.

― Красунечко моя, ― тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.

Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:

― Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.

І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.

Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.

Люба засміялась:

― Михайлику, ходімо собі до веселки.

― А чого ж, це нам по дорозі, ― кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.

― Михайлику, а куди веселка дівається взимку?

― Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.

― Ой, тримайте мене, бо впаду, ― захиталася Люба від сміху. ― Ти довго думав, поки таке зморозив?

― Ні, це я не думавши.

― Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?

― Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, ― спохмурнів я.

― То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.

Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.

― Ой, мені страшної ― зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.

Я нічим не міг утішити дівчинку, ― мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві ― кізочка була матір'ю.

― Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! ― боляче і гнівно скрикнула Люба.

Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:

― М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини ― приходь на вечерю до нас, заманеться солонини ― через місяць заглянь. Я не скупар, ― розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.

― Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...

Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:

― Ти що варнякаєш?!

― Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

― Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! ― Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. ― Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

― Не треба мені ваших грошей!

― Треба, треба. Хіба ж я не знаю? ― і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. ― Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

― Хай він пропаде вам! ― дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

― От забісована порода! ― вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко. 

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."

О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.

Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..

Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.

Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?

Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша: