Пітер Пен - Джеймс Баррі
— А Венді що, спить? — спитали вони.
— Спить.
— Джоне, — запропонував Майкл. — Треба її збудити, щоб вона приготувала нам вечерю.
Аж тут кілька хлопчиків прибігли і принесли грубі гілляки, щоб будувати хатинку.
— О, дивись! — крикнув Майкл.
— Кудрику, — промовив Пітер особливим командним голосом, — припильнуй, щоб новенькі теж допомагали на будові.
— Так, так, сер.
— На будові? — вигукнув Джон.
— Ми будуєм хатку для Венді, — пояснив Кудрик.
— Для Венді? — приголомшено пробурмотів Джон. — Але чому? Вона ж звичайна дівчина!
— Тому що ми, — пояснив Кудрик, — її піддані.
— Ви? Піддані Венді?
— Саме так, — ствердив Пітер. — І ви теж. Забирайте їх з собою!
Приголомшених братів запрягли до роботи — рубати і носити дерево.
— Найперше робимо стільці і піч, — наказав Пітер, — а потім довкола них збудуємо дім.
— Так-так, — сказав Ледь-Ледь, — саме так і будується дім; я тепер це потрохи пригадую.
Пітер встигав подумати про все.
— Ледь-Ледю, — гукнув він, — приведи лікаря.
— Так-так, — відповів Ледь-Ледь і почухав потилицю. Він добре знав, що Пітера треба слухатись, і за хвилинку повернувся з поважним виглядом у Джоновому циліндрі на голові.
Пітер підійшов і ввічливо поцікавився:
— Будь ласка, пане, скажіть: ви лікар?
Головна різниця між Пітером і рештою хлопчиків полягала в тому, що вони знали, де правда, а де вигадка, а Пітер частенько цього не розрізняв. Часом це дратувало їх, наприклад, коли вони їли уявний обід. Коли ж хтось руйнував його вигаданий світ, то отримував від Пітера по ребрах.
— Так, хлопчику, — трохи насторожено відповів Ледь-Ледь, в якого інколи тріщали ребра.
— Будь ласка, лікарю, — попросив Пітер, — тут у нас одна панна… лежить… їй дуже зле.
Вона лежала просто у них під ногами, але Ледь-Ледь мав досить такту, щоб не помітити її.
— Так-так-так, — пробурмотів він, — і де ж вона лежить?
— Ось тут, на галявині.
— Я прикладу скельце до її рота, — сказав Ледь-Ледь і вдав, ніби так і робить, а Пітер тим часом чекав. Тривожний момент надійшов, коли пора було подивитися на скельце.
— Ну, як вона? — спитав Пітер.
— Так-так-так, — сказав Ледь-Ледь, — це їй допомогло.
— Яка радість! — вигукнув Пітер.
— Я ще подзвоню сьогодні ввечері, — сказав Ледь-Ледь. — Подайте їй міцного бульйону в горнятку з дзьобиком.
Він повернув капелюха Джонові і глибоко зітхнув — що ж, це був його спосіб уникати проблем. Тим часом ліс повнився цюканням сокир; і майже все необхідне для затишного житла вже лежало в ногах у Венді.
— Якби ми тільки знали, — зітхнув один із хлопчаків, — які будиночки їй найбільше подобаються.
— Пітере, — кричав другий, — вона поворухнулась уві сні!
— Вона відкриває ротик! — гукав третій, поважно приглядаючись до цього. — Як добре!
— Може, вона збирається співати уві сні? — сказав Пітер. — Венді, проспівай нам, який будиночок ти хотіла б мати.
І тут же, не відкриваючи очей, Венді заспівала:
— Я мрію про гарненький дім —
найменшенький у світі,
щоб там поміж червоних стін
під дахом з моху жити.
Вони аж розсміялися від радості, коли почули це, бо, на превелике щастя, дерево, яке вони принесли, сочилося червоним соком, а вся земля довкола була вкрита суцільним килимом з моху.
І під час будівництва маленької хатки у них склалася своя пісенька:
— Вже стіни є й зелений дах —
взялися ми за діло!
Скажи-но, люба Венді, нам,
Чого б ти ще хотіла?
На це вона без зайвої скромності відповіла:
— Ще ось що мріється мені —
Великі гарні вікна.
Троянди б зазирали в них,
А визирали б — діти.
Хлопчаки своїми руками змайстрували вікна і повісили на них великі жовті листки — яскраві, сліпучі. Але троянди?
— Троянди! — суворо вигукнув Пітер.
Уся компанія мерщій взялася уявно вирощувати найпрекрасніші в світі троянди попід стінами. А діти? Щоб випередити Пітерову команду роздобути дітей, вони натомість знову заспівали:
— Ми насадили тут троянд
