Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 Ендрю зайшов та подивився. “Дуб”, подумав він. Він погладив найближчу панель. Міцний дуб, в якому вирізані візерунки та квіти та фігури. Старий дуб. Цегляні стіни ззовні були лише маскуванням для місця сили.

 - Боже мій! – сказав він.

 - Круто, еге ж? – сказав Ейдан.

 Шон, який бачив лише моторну косарку, сказав:

 - Церква, це.

 - Не зовсім, - сказав Ендрю, - але я розумію, що ви маєте на увазі.

 - Професор, - сказав Шон нагально, - я можу полагодити цю косарку. Зроблю буде працювати. Чесно. Я можу це зробити?

 - Гм, - сказав Ендрю. Він подумав як ревниво містер Сток охороняв своє виключне вміння завести цю косарку. Але серце Ендрю обливалося кров’ю від думки про розчарування Шона. Хлопець дивився на нього так завзято та так відчайдушно, прагнучи виглядати розумніше, ніж він був. – Ну добре, - сказав він. Він зітхнув. Це, мабуть, означає шістдесят дві капусти завтра, але яке це мало значення? – Полагодь косарку, Шон. Та – слухай уважно – після цього, твоя робота буде належним чином прибрати це місце. Роби це дуже ніжно та акуратно, та нічого не зламай, особливо це вікно угорі. Це може зайняти дні і дні, якщо треба. Просто зроби все як має бути. Гаразд?

 Шон сказав:

 - Так, Професор. Дякую, Професор.

 Ендрю думав, чи він слухав, не кажучи вже про те, чи зрозумів. Але не було сумнівів, що Шон був задоволений. Коли він був задоволений, то розмахував руками, як малюк, а його товсті пальці стирчали у різні боки, та сяяв.

 - Я можу йому допомогти? – запитав Ейдан. Він хотів дізнатися чим сарай був насправді.

 - Десять хвилин, - сказав Ендрю. – Ми їдемо у Мелтон, щоб купити тобі одяг, пам’ятай. 

 Він залишив Шона та Ейдана. Вибиваючи пил та старі закляття з свого волосся та вишльопуючи їх з джинсів, поки йшов, він зайшов у будинок, щоб вислухати лекцію Тарквіна.

 Тарквін сидів на стільці із прямою спинкою, поклавши рештки своєї ноги на табурет для піаніно. Ця решта ноги, подумав Ендрю, має приносити йому досить болю.

 - Ні, не приносить, - мовив Тарквін так, ніби Ендрю це сказав. – Принаймні та частина, що досі зі мною зовсім не болить. Втрачена частина завдає мені клопоту. Більшість часу, це поколювання та ниття з втраченого нижче коліна. Як раз зараз, мене зводить судома у литці, якої немає. Здається, я не можу переконати себе, що там нічого немає, що б могло спричинити судому. Сташ весь час каже мені, щоб я спробував гіпноз, але мені не подобається думка про те, що хтось залізе мені у голову та надасть мені, начебто, секретні накази. Якщо ідея не подобається, її не втілюють у життя.

 - Я також би не захотів цього, - погодився Ендрю. Він відчував, що майже бачить мускулясту втрачену частину Тарквінової ноги, витягнутої та табуретці для піаніно, із мускулястою литкою, з’єднаною із рештою, боляче. Тарквін, майже телепат. – Про що Ви хотіли поговорити зі мною?

 - А. Це. – Тарквін раптом зніяковів. – Стокі та Сташ обоє вважають, що я найбільше підхожу для того, щоб переговорити із Вами, лише Господь знає чому, і я подумів, що чим скоріше я скажу, тим краще. Пробачте мене за запитання. Чи були Ви саме тут, коли помер Ваш дідусь?

 “Не те, що я очікував!”, подумав Ендрю.

 - Ні, - сказав він. – Я вів авто, зовсім поруч, не знаючи, що він помер, та побачив його привида. Тоді я приїхав прямо сюди.

 Тарквін пильно подивися на нього.

 - А як він виглядав – його привид?

 - Скоріше нетерплячий, - сказав Ендрю. – Він намагався дати мені якийсь документ, з великою печаткою, але коли я спробував взяти його - моя рука пройшла наскрізь. Я думав, це був його заповіт, але коли адвокат пред’явив його, то він був зовсім іншої форми.

 - Ах, - мовив Тарквін. – Ми так і думали. Ви не знаєте. Я би порадив Вам, почати шукати цей документ прямо зараз. Мабуть, він намагався передати Вам поле-піклування. Він пояснить Вам ясніше ніж я, що Вам потрібно робити.

 - Що я повинен робити із чим? – запитав Ендрю.

 Тарквін знову зніяковів та звивався на своєму стільці.

 - Цього я достеменно не знаю, - зізнався він. – Я не такий чарівник яким був Джоселін Брендон. У мене просто є деякі здібності, скажімо – по вирощуванню троянд та щодо розуміння коней та до чогось подібного – але він був справжнім, Джоселін, тож він був, навіть якщо і був старим та трохи загубленим у часі, коли я переїхав сюди. Що я знаю, так це те, що все навкруги, у радіусі десяти міль, чи більше, є дивним. Та особливим. А Джоселін піклувався про це. І він намагався передати відповідальність Вам.

 - Але я не чарівник, не більше ніж Ви! – запротестував Ендрю.

 - Але Ви можете бути чарівником, - сказав Тарквін. – Мені здається, Ви можете трохи потренуватися. У Вас є дар. І Вам необхідно знайти того документа. Я скажу Сташ, щоб вона допомогла Вам, коли розбереться із комп’ютером. І Ви можете розраховувати на мене щодо будь-якої потрібної Вам допомоги – у поясненнях чи порадах, чи ще у чомусь. Я був би вдячний допомогти, якщо казати відверто. Мені треба зайняти мій мозок, щоб відволіктися іноді від моєї загубленої кар’єри, від чогось жорстокого.

 Тарквін дійсно мав це на увазі, як бачив Ендрю. Хоча жокейське життя було для Ендрю чимось, що він міг ледве уявити, він міг би сказати, що воно було настільки ж хвилюючим та захоплюючим, як його власна робота над книгою. І він подумав, щоби відчував сам, якби, якимось чином, втратив обидві руки та не міг писати