Таємничий острів - Жюль Верн
Каторжани блукають навколо загону для худоби. Тимчасовий прихисток. Подальше Гербертове лікування. Перша Пенкрофова радість. Спогади про минуле. Що обіцяє майбутнє. Міркування Сайреса Сміта з цього приводу.
Отож пірати весь час блукали навколо загону, чигаючи на колоністів, аби повбивати їх поодинці! Справді, іншої ради, як оголосити їм нещадну війну, не лишалося. Але передусім належало не втрачати пильності й бути вкрай обережними, бо розбійники мали ту перевагу, що бачили колоністів, а ті не могли їх бачити. Крім того, пірати могли несподівано напасти на колоністів, а ті цього ніяк не могли зробити.
Тому Сайрес Сміт вирішив і далі жити в загоні для худоби, де їжі не бракувало на тривалий час. У Айртоновій хатині було вдосталь усього необхідного, а пірати, налякані колоністами, не встигли її пограбувати.
Очевидно, як уявляв собі Гедеон Спілет, усе відбувалося таким чином: шестеро каторжан, що висадилися на острові, пішли вздовж південного узбережжя, обігнули Зміїний півострів і, не боячись заглиблюватися у дрімучі ліси Далекого Заходу, дійшли до гирла Водоспадної річки. Ідучи далі, вздовж правого берега річки, вони дісталися до відрогів гори Франкліна. Тут у пошуках якогось природного прихистку, вони, напевне, надибали загін для худоби, де на той час не було нікого з колоністів, і, мабуть, вичікуючи на сприятливий час для здійснення своїх злочинних задумів, вирішили влаштувати в ньому кишло. Айртонове повернення мало бути для них неприємною несподіванкою, але, скориставшись чисельною перевагою, вони напали на нього і… подальші події не важко було вгадати!
Тепер каторжани – їх, щоправда, зосталося тільки п’ятеро, зате вони були добре озброєні – блукали навколо лісом, і з загону не можна було й носа виткнути, не діставши кулю в спину з якоїсь засідки.
– Треба чекати! Нічого іншого нам не залишається! – казав Сайрес Сміт. – Коли Герберт видужає, ми організуємо на острові облаву за всіма правилами, і жоден із розбійників від нас не втече. Покарання піратів буде нашою метою нарівні з…
– …пошуками нашого таємничого заступника, – підхопив журналіст. – Треба признатися, дорогий Сайресе, що нам дуже бракує підтримки тієї таємничої сили, хоч тепер вона потрібна, як ніколи!
– Хто його знає, – відповів інженер.
– Що ви хочете сказати? – здивувався журналіст.
– Що ми іще не випили до дна чашу випробувань, дорогий Спілете, і в нашого таємничого заступника ще буде можливість втрутитися. А втім, не варто про це говорити. Для нас найважливіше зараз – урятувати Гербертові життя!
Це справді було найважливішою турботою колоністів. Минуло кілька днів, і стан здоров’я бідного хлопчини, на щастя, не погіршився. А для людини у його становищі кожний виграний день – додатковий шанс на порятунок. Компреси з холодної води, що їх весь час міняв Пенкроф, не дали викликати запалення. Журналіст навіть думав, що джерельна вода з деякими домішками сірки сприяла зарубцюванню ран. Виділення гною майже припинилося, і завдяки невпинним турботам Герберт поступово повертався до життя, а його гарячка потроху спадала.
Треба сказати, що юнака тримали на суворій дієті, а це, звичайно, не могло сприяти швидкому відновленню сил; зате лікарські настоянки і цілковитий спокій були йому дуже корисні.
Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет досягли високої майстерності в перев’язуванні ран. Гербертові рани, на які накладали компреси й корпію, перев’язували не надто туго і не надто вільно, а це прискорювало їхнє зарубцьовування, не викликаючи запального процесу. Журналіст приділяв надзвичайну увагу ранам свого пацієнта, весь час нагадуючи друзям, що досвідчені лікарі надають правильному догляду за хворим не меншого значення, ніж вдало зробленій операції. Недаремно кажуть: легше зробити вдалу операцію, ніж вдале перев’язування.
Через десять днів, 22 листопада, Гербертові стало набагато ліпше. Він почав краще їсти. Щоки його зарожевіли, і він уже всміхався своїм «медсестрам». Попри Пенкрофові протести він навіть потроху розмовляв. Тоді славний моряк, аби не дати розтулити йому рота, сам починав без упину говорити і не змовкав з ранку до вечора, розповідаючи йому всілякі дивовижні історії.
Герберт запитав у Пенкрофа, де Айртон; не бачачи його в хижці, хлопець дивувався, бо вважав, що Айртон має бути разом з усіма. Аби не завдавати йому прикрощів, моряк у двох словах сказав, що Айртон вирушив до Гранітного Палацу, аби охороняти його разом із Набом.
– Бачиш, Герберте, – зауважив він, – я таки мав слушність, коли радив знищити отих піратів, як хижаків!.. А пан Сміт думав: з ними можна ладком, по-доброму!.. Я їм по-доброму всадив би по кулі в лоба, та ще й найбільшого калібру!
– Пірати більше не приходили? – запитав Герберт.
– Ні, синку, – відповів моряк. – Але ми знайдемо їх, коли ти видужаєш. Тоді побачимо, чи посміють ті боягузи, що стріляють із-за рогу, битися з нами лице в лице!
– Але я ще дуже слабий, Пенкрофе!
– Ет, потроху сила повернеться до тебе! Що таке рана в грудях навиліт? Дрібниці! В мене були й важчі рани, а зараз, бачиш, я здоровий, як грім!
Зрештою, здавалося, все йде на краще, і якщо не виникне ніяких ускладнень, здоров’ю Герберта не загрожуватиме небезпека. Але в якому жахливому становищі опинилися б колоністи, якби куля застрягла в його тілі чи довелося б відрізати йому руку або ногу!
– Ні, – не раз казав Гедеон Спілет, – у мене аж у душі холоне, коли я думаю, що б ми робили у такому випадку!
– І все ж таки, якби вам довелося робити ампутацію, ви не завагалися б? – якось запитав його Сайрес Сміт.
– Ні, Сайресе, – відповів Гедеон Спілет. – Та, дякувати Богу, нас минуло це випробування!
Отож і цього разу колоністи керувалися здоровим глуздом, який завжди допомагав їм вибратися з безвиході, і знову завдяки знанням вони здобули ще одну перемогу! Та чи не настане такий час, коли всі їхні знання, вся їхня логіка виявляться безсилими? Адже вони самі-самісінькі на цьому острові! А в суспільстві кожна людина доповнює зусилля іншої, люди не можуть обійтися одні без одних. Сайрес Сміт чудово знав це й іноді стривожено думав про те, що можуть виникнути обставини, за яких вони виявляться геть безпорадними!
Йому навіть здавалося, що його друзі та й він сам, досі живучи так щасливо, тепер вступили у фатальну смугу небезпек і бід. Протягом двох з половиною років, відтоді, як їм пощастило вирватися з Річмонда, все складалося якнайкраще. Надра острова були багаті на мінерали, ліси й рівнини – на корисні рослини й дичину, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дари, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії, так
