Таємничий острів - Жюль Верн

– Потерпіть, Пенкрофе, – мовив інженер. – Дорогий Спілете, як ви гадаєте, коли можна буде перевезти Герберта до Гранітного Палацу?

– Важко сказати, Сайресе, – відповів журналіст. – У такому стані будь-яка необачність може мати непоправні наслідки. Та зрештою, якщо його одужання триватиме так само, як тепер, днів через вісім можна буде ще подумати!

Вісім днів! Таким чином, повернення до Гранітного Палацу відкладалося до перших чисел грудня.

На той час минуло вже два весняних місяці. Весна буяла, наставала спека. Ліси пишалися в зелених шатах; наближався час сівби. Отож після повернення на плоскогір’я Широкий Обрій треба зразу ж почати польові роботи, які триватимуть аж до задуманої експедиції до острова Табор.

Можна уявити, якої шкоди завдавало колоністам ув’язнення в загоні для худоби. Хоч вони й мусили скоритись необхідності, проте їх мучила тривога.

Разів зо два журналіст усе ж таки ризикнув вийти із загону і обійшов навколо огорожі. Гедеон Спілет брав із собою Топа і, тримаючи напоготові карабін, чекав найгірших несподіванок.

Проте ніхто не зустрівся йому дорогою й ніяких підозрілих слідів він не побачив. Собака, звісно, попередив би його про небезпеку, але Топ мовчав; поки що, очевидно, небезпека їм не загрожувала – піратів поблизу не було; мабуть, на той час ті перебували в іншій частині острова.

Проте 27 листопада, під час другої вилазки, зайшовши на чверть милі в глибину лісу, Гедеон Спілет помітив, що Топ занепокоївся. Собака бігав туди й сюди, обнюхував траву й кущі, ніби чуючи щось підозріле.

Гедеон Спілет побіг за Топом, став його нацьковувати, посилаючи собаку вперед, а сам, тримаючи карабін напоготові та ховаючись за кожним деревом, як за природним прикриттям, пильно дивився навкруги. Навряд чи Топ чув людину, бо в таких випадках він, розлючений, починав уривчасто й глухо гавкати. А тепер він навіть не гарчав, тож близької небезпеки не було.

Так тривало хвилин п’ять; Топ нишпорив у лісі, журналіст, сторожко оглядаючись, ішов за ним. Раптом собака кинувся в густі чагарники і повернувся звідти, тримаючи в пащі клапоть матерії.

То була порвана брудна шматина одягу, і Гедеон Спілет поквапився віднести її до хатини в загоні для худоби.

Там колоністи уважно роздивилися її і впізнали в ній шматок Айртонової куртки, яку було пошито з грубої вовни, виготовленої в майстерні при Гранітному Палаці.

– От бачите, Пенкрофе, – зауважив Сайрес Сміт, – бідолашний Айртон відбивався від піратів; нашого друга тягли кудись усупереч його волі. Невже ви й досі сумніваєтесь у його чесності?

– Ні, пане Сайресе, – відповів моряк. – То я так, необачно ляпнув і вже давно покаявся. Але із цього відкриття, по-моєму, треба зробити один висновок…

– Який? – запитав журналіст.

– Що Айртона не було вбито в загоні для худоби! Він опирався, отже, звідси його тягли живим. А коли так, він живий і досі!

– Може, й так, – задумливо промовив інженер.

І справді, знахідка давала колоністам слабку надію на те, що їхнього товариша не вбито. Досі їм здавалося, що Айртона підстрелили в загоні для худоби з-за рогу, як і Герберта. Але якщо розбійники не вбили його відразу, а потягли кудись, то були всі підстави допустити, що він живий і тепер перебуває в полоні у піратів. Можливо навіть, вони пізнали в ньому свого поплічника по австралійських оборудках – Бена Джойса, ватажка колишніх каторжан? Хто знає, може, вони не втратили надії знову заманити Айртона до своєї зграї? Адже він був би дуже корисним піратам, якби їм пощастило схилити його до зради!..

Так чи інакше, колоністи пожвавішали, і в них зародилася надія, що їм удасться знайти Айртона. Якщо він у полоні, можна було не сумніватися, що він докладе всіх зусиль, аби вирватися на волю і повернутися до друзів!

– У всякому разі, – зауважив Гедеон Спілет, – якщо Айртонові пощастить утекти з полону, він піде до Гранітного Палацу; адже він не знає про замах на Герберта і не здогадується, що ми обложені в загоні для худоби.

– Ех, як хотілося б, щоб він був уже в Гранітному Палаці! – вигукнув Пенкроф. – Та щоб і ми перебралися туди! Оті бандюги неспроможні заподіяти шкоди Гранітному Палацу, зате на плоскогір’ї можуть знищити наш пташник, розорити посіви!

Пенкроф став затятим хліборобом і дуже вболівав за урожаї овочів та злаків. Однак треба сказати, що Герберт іще дужче хотів швидше повернутися до Гранітного Палацу – він розумів, як це потрібно колоністам. А через нього, сидячи в загоні для худоби, вони втрачали дорогоцінний час! І його з ранку до ночі гризла одна тільки думка: вибратись із загону для худоби, будь-що вибратись із загону! Гербертові здавалося, що він уже зможе витримати подорож до Гранітного Палацу, і юнак запевняв колоністів, що у своїй кімнаті, де легко дихається й видно море, він видужає швидше, ніж у Айртоновій хатині.

Безліч разів він доводив це Гедеону Спілетові, але той, не без підстав побоюючись, що дорогою можуть відкритися ще не досить зарубцьовані рани, все зволікав і відкладав від’їзд.

Проте сталася подія, яка змусила інженера та двох його друзів удовольнити Гербертові домагання, і лише Всевишній знає, скільки горя та каяття завдала їм ота легковажна ухвала!

Трапилось те 29 листопада о сьомій ранку. Троє колоністів мирно розмовляли в Гербертовій кімнаті, як раптом голосно озвався Топ.

Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет, ухопивши свої завжди заряджені рушниці, вибігли з хатини.

Собака, бігаючи під огорожею, й далі гавкав, але гавкав не лю то – радісно.

– Хтось іде!

– Атож.

– Це не ворог!

– Може, Наб?

– А раптом Айртон?

Не встигли колоністи обмінятися цими міркуваннями, як дебеле тіло перевалилося через частокіл і гупнулося на землю.

То був Юп, дядечко Юп, і Топ зустрів його, як любого друга.

– Юп! – вигукнув Пенкроф.

– Його послав Наб! – мовив журналіст.

– У такому разі, – відповів Сайрес Сміт, – з ним має бути якась записка.

Пенкроф підбіг до орангутанга. Звичайно, якщо Наб мав потребу передати звістку хазяїнові, він не міг знайти надійнішого і прудкішого посланця, ніж дядечко Юп, котрий міг пройти там, де не пройшли б ні колоністи, ні Топ.

Сайрес Сміт не помилився: до Юпової шиї було прив’язано торбинку, а в ній знайшлася записка, написана Набовою рукою.

Можна уявити відчай друзів, коли вони нарешті прочитали такі слова:

«П’ятниця, 6 г. ранку.

Пірати захопили плоскогір’я Широкий Обрій.

Наб».

Колоністи перезирнулися і, не кажучи й слова,