Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт
-- Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.
Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.
Я сказав йому це.
-- Мели, мели -- цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.
Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.
-- Ну, яка тепер у тебе вiдмовка? -- сердито запитав тато.
-- Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!
Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.
-- Тепер стрибай! -- наказав вiн.
Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.
-- Нi... -- тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.
Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.
-- Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.
-- Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.
-- Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. -- Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?
-- Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.
-- Ах так? -- не вгамовувався гладкий чоловiк. -- Не втручайтесь у чужi справи!
-- Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.
Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.
Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.
Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.
-- Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.
-- В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.
-- Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... -- почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:
-- Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.
Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.
-- Дай пановi руку, -- сказав тато.
Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.
-- Вибачся.
Я здивовано подивився на тата.
-- Але ж ти сам мене... -- почав я.
Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:
-- Забудьмо все.
Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.
-- Який ти став гладкий, Альфреде! -- сказав тато смiючись.
А той показав на татову голову:
-- А де твої кучерi, Паулю?
Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.
Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.
-- Божевiльний! -- вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.
Аж увечерi прийшли ми додому. -- Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. -- Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?
Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:
-- Це тому, що я багато стрибав у воду.
Тато пiдтвердив:
-- Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.
Раптом йому щось спало на думку.
-- Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? -- пiдозрiливе запитав тато.
Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.
Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука
Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:
-- Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!
Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:
-- Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!
Вона тут таки прибiгла з вiником
