Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

-- Кажи правду! -- крикнула вона.

-- Ми... пили...

-- А чому ж ти сказав, що ви не пили? -- тихо запитала мама.

-- Нi, ми не пили.

Я зовсiм заплутався.

-- Ми пили, -- сказав я.

-- Вiн навiть не розумiє, що говорить, панi Цiттербаке, -- сказала мама Бруно i похитала головою.

Я не заперечував. Тепер менi було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось пiдмовив? Я вiдповiв, що все зробив сам.

-- Еге ж, мiй Бруно на таке не здатний, -- сказала насамкiнець мама Бруно.

Тодi я спересердя крикнув, що Бруно боягуз i вiн намагається все звалити на когось iншого, хоча теж пив разом з усiма i так само спотикався.

Мама сiла, мов пiдкошена:

-- Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.

Менi довелося негайно лягати в лiжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в лiжку через якiсь кiлька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу i нiчого менi не казали.

Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.

Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.

Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри

Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:

-- Може... ви...

-- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.

Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:

-- Нахабний хлопчисько!

Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.

-- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.

-- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:

-- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?

-- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.

Я закричав ще голоснiше:

-- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?

-- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.

-- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?

-- От нахаба! -- розлютився перехожий.

I я хутенько накивав п'ятами.

Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.

Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь! -- упала на брук. I лясь! -- тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.

-- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!

Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:

-- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...

-- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду

Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.

-- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.

Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.

-- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.

-- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.

-- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...

Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.

-- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?

Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.

-- Вiдповiдай!

-- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.

-- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!

В розмову встряла мама.

-- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.

Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.

-- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.