Муравлик Ферда - Ондржей Секора

ПРО ВЕЛИКІ ЧАРОДІЙСТВА ПАВУКА ПОДОРОЖНИКА Й ПРО РОЗЛУКУ З ФЕРДОЮ

Ну, а тепер почалося найцікавіше. Ковалики привели павука Подорожника. Цей штукар був у фраку, з циліндром на голові, наче фокусник з естради. Але ж це й справді був фокусник! Він почав не гаючись.

Виліз на стілець, закачав рукава й мовив:

— Вельмишановні громадяни, прошу вас пересвідчитись, що в руках у мене нічого нема! Тільки прошу подивитися зблизька!

Якийсь ковалик підійшов ближче й почав придивлятися, а фокусник тим часом витяг у нього з носа дві кісточки доміно. Присутні вибухли сміхом, а ковалик від жаху аж закляк.

— Хто ще хоче подивитись?

Насмілилось одне козаченя. Власне, воно не само насмілилось, а його підштовхнули наперед два комарики, і козаченя стояло тепер геть червоне, аж пашіло, перед чародієм.

— А чекайте-но, що це у вас за вухом? — каже Чародій і тягне щось у козаченяти з вуха. Козаченятко аж завмерло, адже в нього там нічого не було, а присутні качалися зо сміху. Ось чародій починає щось розгортати. Що? Звідки? Це був слинявчик, зелененький у білу крапочку.

— Заждіть-но, заждіть!.. — вигукує знову чародій і тягне з другого вуха козаченяти жовту хустинку, а з носа — черевички, та ще й питає:

— А що то у вас у рукаві? — Він заглядає в рукав і дістає звідти маленького метелика з жовтогарячими крильцями й пускає його в повітря.

Усі присутні не вірили власним очам, аж роти пороззявляли з подиву.

— А тепер покажемо головний фокус! — вигукнув чародій і заклав руки за спину. Він злегенька підняв свій фрак і нахилив голову. Навколо запала мертва тиша. Спершу ніхто нічого не бачив, але за мить усі загомоніли разом:

— Погляньте, погляньте!

Над павучком здіймалася вгору якась хмаринка.

Хмаринка набухала й набухала, поки всі побачили, що вона зіткана з тонесеньких павутинок і нагадує собою щось подібне до повітряної кулі.

Це, й справді була повітряна куля, що трималася на тонесеньких линвах. Павучок заплів до них маленьку дощану лавочку й запросив Муравлика сісти на неї. Як тільки Муравлик там примостився, серед принишклої публіки почувся радісний гомін.

— Ура-а! — загукало товариство, і ніхто навіть не помітив, як повітряна куля з Муравликом одірвалася від землі. А коли нарешті помітили це, повітряна куля вже мчала, підхоплена вітром.

Муравлик стояв на лавочці й прощально махав хустинкою.

— Куди це він? Куди? — перепитували одне в одного вкрай здивовані жуки й комахи.

— Ген-ген далеко, шановні, дале-еко! — пояснювали ковалики.

— Та він же навіть не попрощався з нами! — бідкалось усе товариство.

— А навіщо те прощання! І для нього, і для нас краще, що він майнув відразу, без прощання. Можливо, що він дістанеться додому, щасливо заживе між своїми! — втішали всіх ковалики.

— А-я-яй, та я ж забула навіть подякувати йому за цей слинявчик, — заголосила збентежена козачиха, пориваючись бігти за повітряною кулею.

— А я не подякувала йому за хустинку й черевички, — розпачливо гукала друга і теж хотіла кинутись слідом за повітряною кулею.

— Облиште, все одно вам не наздогнати її! — зупиняли їх ковалики.

— Адже вона вже далеко, — докинув і коник-стрибунець.

І це була правда.

Повітряної кулі вже не було видно. Всі гості потиснули одне одному руки й пішли собі по домівках. Лишилися тільки червоні козаченята-прибиральниці. А Муравлик тим часом усе летів і летів. Що зичили йому ковалики? Можливо, він таки дістанеться до своїх і заживе щасливо.

* * *

Того дня комарі зустріли біля ставка панну Сонечко. Вони сховалися за кущ, наробили з мулу кульок і, коли вона проходила повз них, наліпили їй ці кульки на спину, де замість семи краплинок стало штук з п’ятнадцять.

Ох і рюмсала ж та панночка!

Кожен живе по-своєму. І нікому вареники самі до рота не летять. Ферда в цьому переконався. Тому до роботи в нього аж руки свербіли.

ЩО ПОБАЧИВ СПРОСОННЯ ФРАНТІШЕК

Тут було стільки хлоп’ят, що ви й не полічили б. Жили вони під лісом, біля річки, в наметах, і якраз проти табору сходило сонечко. «Стук, стук, стук!» — стукало сонечко по полотняних наметах, але всередині ще всі спали. На осонні стояв начальник табору із зовсім ще малим хлоп’ям.

— Ну швидше, давай! — підганяв начальник півголосом.

Тоді малий хлопчак почав:

— Ту-ру-ру... кхи, кхи...

— Не так. Знову вона в тебе кашляє. Давай ще раз.

— Тру... і-гі-гі-гі-гі-і-і...

— Ой-ой-ой, вона ірже, як кінь. Спробуй іще раз!

— Та-дра-та-дра-брррр...

— Ой, тепер вона бурчить, як бормашина. Ти що, розучився сурмити?

— Та-дра-та-дра-там-тідрата-тідрата-ті!..

Нарешті! Тільки тепер пощастило малому засурмити підйом так, що сурма в нього не кашляла, не іржала й не бурчала. Задоволений хлопчик обтер собі губи й став струнко поруч начальника.

З наметів почали виглядати скуйовджені голови, а потім вилазили й самі хлопчаки, бігли до води й милися так, що аж бризки летіли. Начальник табору був задоволений.

Аж тут хтось прибіг і пожалівся:

— А Їрка закинув моє мило у воду.

А інший:

— А Бедя сякається у воду.

А ще інший:

— А Ладя трубить у воді, як слон.

Але начальник ніби й не чув жодного ябеди. «Хай собі хлоп’ята побешкетують, — думав він, — аби тільки добре вмилися».

Коли це прийшов іще один ябеда:

— А Франтішек досі спить!

Тут начальник стрепенувся. І одразу ж крикнув:

— Хлопці, сюди! Візьміть кожен мисочку й наберіть у неї води! І всі — за мною!

А сам набрав води в казанок, щоб більше було. За ним до Франтішкового намету пішли навшпиньки хлопці з повними мисками. Начальник потихеньку відкрив намет, і ті, що були ближче, хлюпнули на сонного водою.

— І-і-і! — запищав Франтішек і вискочив з намету. Хотів од хлопців утекти, але спотикнувся, заплутався й упав навзнак. І тут же дістав душа від начальника, такого,