Повна енциклопедія тваринництва - Юрій Дмитрович Бойчук
Лінкольнська. Напівтонкорунна. М’ясо-вовнового напряму продуктивності. Виведена у XVIII–XIX ст. в Англії шляхом схрещування місцевих овець з лейстерськими баранами. Тварини найбільші серед англійських м’ясо-вовнових порід. Маса тіла: баранів – 130–140 кг, маток – 80–90 кг. Шерсть однорідна, крупностручкувата, з гарним блиском, довжиною 20–30 см. Настриг вовни: у баранів 9,0–10,0 кг, маток – 6,0–6,5 кг. Вихід чистої вовни – 55–65 %. Плодючість – 115–120 %. Вівці вимогливі до умов утримання та годування. Помісі, отримані від схрещування лінкольнів із мериносами, вирізняються високою вовновою та м’ясною продуктивністю, дають шерсть кросбредного типу.
Прекос. Порода скоростиглих тонкорунних овець м’ясо-вовнового напряму продуктивності. Отримана в результаті чистопородного розведення прекосів, завезених в 20–30-х роках XX ст. з Німеччини, і поглинання ними місцевих грубововнових овець. Характеризується добрими м’ясними якостями, скоростиглістю, безскладчатістю, комолістю. Маса тіла баранів – 90–100 кг, маток – 50–60 кг. Настриг вовни у баранів – 8,0–10,0 кг, маток – 3,5–4,5 кг. Вихід митої вовни – 45–50 %. Довжина вовни у баранів – 8–10 см, маток – 7–9 см. Тонина вовни – 60 і 64 якості. Плодючість – 125–135 %. Використовують під час виведення низки порід.
Цигайська. Найчисленніша з усіх напівтонкорунних порід. Вівці характеризуються міцною конституцією, витривалістю, доброю плодючістю та молочністю. Вовна має гарну пружність, міцність і низьку валкоздатність. У породі розрізняють три типи: вовново-м’ясний, вовново-молочний та м’ясо-вовновий. Маса тіла баранів – 90–100 кг, маток – 50–55 кг. Настриг вовни у баранів – 7,5–9,5 кг, маток – 3,8–4,5 кг. Довжина вовни у баранів – 10–11 см, маток – 9–10 см. Тонина вовни у баранів – 10–11 см, маток – 9–10 см. Тонина вовни – 46–56 якості. Вихід митої вовни – 55–60 %. Плодючість – до 145 %.
Кавказька. Виведена у радгоспі «Більшовик» Ставропольського краю в 1923–1936 рр. Роботу розпочато відомими бонітерами Я. В. Сладкевичем та В. П. Айма, потім продовжено й завершено К. Д. Філянським. Вихідним матеріалом для створення породи послужили новокавказькі мериноси з найліпшими м’ясними та вовновими якостями та барани американського рамбульє. На останніх етапах використовували баранів асканійської породи. Вівці кавказької породи характеризуються високою вовновою та м’ясною продуктивністю. Маса тіла баранів – до 125 кг, маток – 50–60 кг. Настриг вовни у баранів – 12–14 кг, маток – 6,0–6,5 кг. Вихід митої вовни – 40–42 %. Довжина вовни у баранів – 8–9 см, маток – 7–8 см. Тонина вовни – 64 якості. Плодючість – 130–140 %.
Забайкальська. Тонкорунна, вовново-м’ясного напряму продуктивності. Виведена в 1927–1956 рр. у господарствах Читинської області шляхом схрещування місцевих бурят-монгольських грубововнових овець спочатку з баранами породи радянський меринос, потім прекос та асканійської, а потім алтайської та грозненської порід. Маса тіла баранів – до 100 кг, маток – 50–55 кг. Тонина вовни – 60–64 якості, довжина 7–8 см. Настриг вовни у баранів – 8,0–10,0 кг (до 14,5), маток – 4,5–5,0 кг (до 11,0). Вихід чистої вовни – 46–48 %. Тварини добре пристосовані до цілорічного використання природних пасовищ в умовах континентального клімату.
Алтайська. Виведена в 1928–1948 рр. під керівництвом Г. Р. Литовченко, Н. О. Васильєва, С. С. Кримського, Г. П. Догеля, Ф. Я. Вовченка та ін. Під час створення використовували мазаєвських та новокавказьких мериносів. Для поліпшення мериносів їх спочатку схрещували з баранами породи американський рамбульє, а потім австралійський меринос та кавказька. Вівці характеризуються високою вовновою та м’ясною продуктивністю, плодючістю. Маса тіла баранів – 100–125 кг, маток – 55–65 кг. Настриг вовни у баранів – 12,0–14,0 кг, маток – 6,0–6,5 кг. Вихід митої вовни – 42–45 %. Довжина вовни баранів – 8,0–9,0 см, маток – 7,5–8,0 см. Тонина вовни – переважно 64 якості. Плодючість – 120–150 %.
Бордер-лейстер. Напівтонкорунні. Вовново-м’ясного напряму продуктивності. Виведена й поширена в Шотландії, Англії, Австралії. Маса тіла баранів – 115–120 кг, маток – 60–70 кг. Настриг вовни у баранів – 6–8 кг, маток – 4,5 кг. Довжина вовни – 20–25 см. Тонина вовни – 48–50 якості. Молочність добова – 2,8–3,4 кг. Плодючість – 200–210 %.
Способи утримання дрібної рогатої худоби
Утримання кіз
Для кіз підійде будь-яке приміщення, що відповідає таким умовам: воно має бути сухим, чистим, без протягів, з вентиляцією. Вентиляцію влаштовують у вигляді витяжної труби з засувкою внизу, яку закривають або відкривають у міру необхідності. Щоб повітря ліпше виходило з приміщення, відрізок вентиляційної труби від стелі до покрівлі утеплюють обшивкою із солом’яних матів і обмащують зовні глиною. Над покрівлею трубу роблять із подвійними стінками, між якими є утеплювальна засипка. Зверху труби роблять щиток, що оберігає її від снігу та дощу (рис. 6).
Рис. 6. Вентиляційна труба: 1, 3 – заслінки; 2 – шахта; 4 – майданчик
Температуру повітря взимку треба підтримувати на рівні 6–7 °С. Зазвичай таку температуру створює сама тварина. Якщо разом із твариною перебувають дитинчата, температуру в приміщенні зазвичай тримають на рівні 8–10 °С. Улітку в приміщенні, куди тварин заганяють на ніч, має бути прохолодно. Перед приміщенням слід обладнати невеликий огороджений загін для прогулянок тварин узимку. За температури повітря до –12 °С тварин можна годувати в загоні. У приміщенні має бути світло. Для цього в південній стіні на рівні 1,5–1,75 м від підлоги роблять вікно. Підлогу найліпше настилати з дощок. Дощата підлога тепліша, сухіша й чистіша. Якщо в приміщенні утримуються кілька тварин, його розгороджують на окремі стійла з дверцями і тварин не прив’язують (рис. 7).
У кожному стійлі обладнують ясла для грубого корму (влітку – для зеленої підгодівлі) та годівниці для концентратів і коренеплодів (рис. 8, 9). Згодовування кормів (особливо сіна) з підлоги неекономне, бо тварина їх затоптує (рис. 10).
Рис. 7. Саморобні стійла для фіксації кіз під час ручного доїння:
а – стійло з нерухомим і рухомим щитами (1, 3, 7 – дерев’яні стійки; 2, 5 – нерухомий і рухомий щити, 4 – петлі; 6 – гачок); б – стійло з підвищеною підлогою (1 – дерев’яна клітка; 2, 5 – фіксувальна рухома і нерухома рейки; 3 – отвір; 4 – вісь; 6 – годівниця; 7 – дощатий настил; 8 – штир; 9, 10 – коротка і довга стійки; 11 – трап)
Рис 8. Пристрій ясел для сіна
Рис. 9. Самогодівниця
Рис. 10. Колективна годівниця
Правильно роблять ті власники, які уздовж однієї стіни приміщення роблять поміст (тобто підвищення над підлогою) завширшки 50–60 см, заввишки 40–50 см. Тварини люблять спати на таких помостах, там завжди сухіше й тепліше, ніж на підлозі. Дрібна рогата худоба, яку утримують за таких умов, майже не схильна до простудних захворювань (рис. 11, 12).
Рис. 11. Платформа для відпочинку
Рис. 12. Облаштування глибокої підстилки
Час від часу в приміщенні треба білити стіни. Це роблять не тільки для чистоти, але й для дезінфекції приміщення. Для побілки 1 кг негашеного вапна розводять в одному відрі води.
Тварин, особливо дійних, треба утримувати в чистоті. Забруднену шерсть обстригають, копита систематично обрізають. Робити це треба обережно, щоб не зачепити м’якої судинної частини. Якщо виникла кровотеча з копита, рану треба негайно засипати галуном або добре змастити йодом.
Переводити тварину з грубого зимового корму на траву слід поступово, десь протягом тижня, щоб не спричиняти розлад травлення. Поять тварин у літній період нехолодною водою. Вода з калюж, боліт і ставків для цієї мети непридатна, оскільки може бути джерелом зараження тварин, а через них і людини глистовими захворюваннями. Поять дійних тварин влітку не менш як двічі на день: вранці, до настання спеки, та о 16–17 год. Навесні й восени, коли не жарко і трава соковита, тварин можна поїти один раз – вдень або ввечері. Розпашілих тварин підпускати до води не можна.
Утримання овець
У зонах з тривалим зимовим періодом за наявності пасовищ поширена стійлово-пасовищна
