Клуб убивць - Макс Дикий

— Я не знав, що це я, — кажу я. — Хоч і в душі підтримував погляди Бога, не хотів зраджувати тобі, нашій дружбі. Пробач. Не знаю, як це вийшло. Але та кімната, замкнена кімната у мене вдома, і була осередком Адма. А ще — Бога. Ти мав рацію, я все згадав. Як Адм я писав повідомлення собі ж в збережені, хоч і думав, що спілкуюсь з Богом. Певно, так я хотів виправдати те, що я вбивця. 

 — Ні. ти не вбивця, — Нік хитає головою. — Тобі трба в лікарню, а потім, коли ти одужаєш, психологи тобі допоможуть… Ти будеш тільки Данею і все…

— Виконаєш одне моє прохання? Як мій друг, — я закашлююсь, але з останніх сил беру себе в руки.

 — Кажи, я все зроблю, — Нік підтримує мою голову.

Я думаю про те, що мені все одно пощастило. У мене є кохана людина. І у мене є друг, найкращий друг. У мене навіть була місія, як у Адма і Бога. Я все ж ризикнув і зробив те, що вважав правильним. Життя не таке вже й погане. 

— Копи скоро будуть, — кажу Ніку. — Відпусти Енн, допоможи їй втекти. У нас буде дитина. Я не знав… Але почув. 

Я дивлюся на Енн. Вона так просила мене поїхати. Ось в чому була справа. Дитина… Я залишу її і нашу дитину самих. 

— Даня… — вона підходить  і сідає на коліна поруч зі мною. Гладить мене по голові. — Все буде добре, я не залишу тебе…

— Пробач мені, — я зазираю їй в очі. — Я кохаю тебе. Нік відпустить тебе. Йди, будь ласка.

— Чому ти це зробив? — вона плаче. — Невже він для тебе важливіший, ніж я?

— Ні, — я хитаю головою. — Але тільки він може тебе захистити. Тільки так, Енн… 

Тільки так ти виживеш. Я це розумію. Ти, певно, ще ні. Але потім зрозумієш. 

Перед очима починає плисти. Все розмивається, стає якимось тмяним. Ні як Адм, ні як Бог, ні як Даня, я не хотів собі такого фіналу. Що б там хто не казав, в останні миті тобі хочеться чіплятись за це життя, ти не хочеш вірити, що це вже кінець. Треба протриматись, поки вона не піде. Не хочу померти у неї на очах.

— Я піду, заради нашої дитини. — тихо каже вона. — Тримайся… Ти виживеш, і я витягну тебе…

— Так, — я киваю. Ми обоє знаємо, що це обман. Але так треба. Інакше вона не піде і тоді все буде марно. 

— Я кохаю тебе, — вона нахиляється і цілує мене. — І завжди буду кохати…

— І я кохаю тебе, це назавжди…  — шепочу крізь поцілунок. — Йди.

І вона йде. Я не бачу її тільки чую. Вона, а з нею і снайпери. Вони захистять її і допоможуть. А Нік не здасть. 

— Ну що, будемо прощатись. Тобі б теж не варто сидіти отак. Ще подумають, що ти на моєму боці, чи що… — я намагаюсь пожартувати і знову кашляю кровʼю. Кепсько. Часу зосім не лишилося.

— Я вже викликав “швидку”, поки ви розмовляли, — каже він. — Все буде добре. Ми ще багато справ розкриємо разом, от побачиш. 

— Коли одружишся з Вітою, прийди на мою могилу, похвастайся, — я усміхаюсь. — Дякую, що був моїм другом, Ніку. Хай в тебе все буде добре.

Я бачу на очах Ніка сльози. Він стискає мою руку.

 — Тримайся, — шепоче самими губами. 

Мені шкода Ніка зараз. Шкода, що він все це бачить. Але з іншого боку, я радий, що я не один, що саме з ним.

Може, завдяки цьому, я на диво спокійний, хоч і не хочу помирати. Я знаю, що Нік все зробить правильно і переживе це, і що Енн з дитиною будуть в безпеці, а більше мені нічого й не треба.

Десь в цей момент мій звʼязок з реальністю і обривається... 

***

Ну, це, власне, майже кінець. Діліться враженнями. Вирішив все ж епілог дати завтра.