Клуб убивць - Макс Дикий
“Де зустрінемось і коли?” — запитую я.
"Давай зараз, за сорок хвилин, рівно стільки тобі їхати від дому до цього місця, так показує гугл, точку додаю нижче. Без копів."
“Добре, я зараз приїду, — відчуваю хвилювання, невже я все-таки дізнаюся, хто він. — Але й ти будь сам. без твоїх вершників.”
"Так, я буду сам. Ти ж знаєш, я не нашкоджу тобі. Якби хотів, зробив би це давно. Для цього зустріч зовсім не потрібна."
“Тоді виїжджаю…”
***
Призначене місце зустрічі виявляється на території старого складу, яким вже не користуються. Незабаром ці приміщення мають знести, тож скрізь висять таблички “Стороннім вхід заборонено!” І дійсно, місце абсолютно безлюдне. На вулиці ні перехожих, ані машин.
"Я тебе бачу. Заходь всередину приміщення, йди на другий поверх, не хочу, щоб нас засняли або побачили з вулиці", — приходить чергове повідомлення.
Я так і роблю, заходжу досередини, бачу порожнє приміщення. лише з якимись ящиками та сміттям на підлозі. Озираюся в пошуках сходів, і бачу двері, відчинивши які, потрапляю на сходовий майданик. Там темно, тож вмикаю ліхтарик на телефоні і так піднімаюсь на другий поверх. Тут раніше, схоже, було щось типу офісу, чи може, сиділи охоронці, бо я бачу стіл і кілька стільців. Але людей ніде не видно. Може, Адм вирішив просто пожартувати наді мною, і насправді не збирався приходити? Але він сказав, що бачить мене, тож, скоріше за все, він десь ховається і зараз має з’явитися. З такою думкою я присідаю на стілець і роззираюся навкруги.
Вже скоро чую кроки десь попереду, схоже, до приміщення зайшли з іншого боку, з інших дверей. Тут доволі темно, але я бачу силует людини, от тільки… Це жіночий силует. А на голові дівчини надягнутий шлем як для мотоцикла.
Невже Адм — жінка? А я ж колись припускав подібне…
— Це ти? — запитую я. Розумію, що це звучить по-дурному, але поява жінки мене здивувала.
— Я не він, якщо ти про це, — щойно чую цей глибокий жіночий голос, хай і через шлем, все одно впізнаю його. І саме в цю мить Анна-Марія знімає шлем і дивиться на мене. Вона не дуже близько, між нами всього метрів пʼять.
— То ти таки допомагала йому! — вигукую я, і все одразу стає на свої місця. — Тоді, у в’язниці!
— Не рипайся, Ніку, ти на мушці мого снайпера, — вона насуплюється. — Через металодетектор ти пройшов, ми спеціально встановили його в двері. Значить, слово стримав і зброї при тобі немає.
— А він не стримав, — кажу я. — Обіцяв, що буде сам…
— Ти думаєш, це він тобі написав? — вона раптом починає сміятись. — Ні, Ніку. Я забрала його телефон. Довелось.
— Ти його вбила? — погані передчуття охоплюють мене. — А тепер збираєшся покінчити і зі мною?
— Я кохаю його, авжеж, я його не вбила, — Анна-Марія зітхає. — Але довелося приспати. Він би не дав мені нічого зробити тобі. Я навіть трохи ревную…
— Ти думаєш, якщо ти мене вб’єш, він тобі пробачить?
— Він сам винен… Все пішло не за планом. Коли я все зрозуміла… Ти навіть не уявляєш, як я переживала, — вона торкається долонею свого живота. — У нас буде дитина. Я тільки дізналась. Я просила його поїхати… Але він такий впертий. А ти занадто багато знаєш.
— Я пообіцяв йому, що не буду його переслідувати, — я дивлюсь їй в очі. — Їдьте вдвох. Але не вбивай мене. У моєї дівчини теж буде дитина, думаю, ти не хотіла б, щоб вона росла без батька…
— Мою сестру згвалтували і вбили. В тому "султанському" будинку два роки тому, — раптом зізнається Анна-Марія. — Такі покидьки, як "Султан" не мають права жити. Я думала, коли вбʼю султана, зможу жити спокійно… Я теж пропонувала Адміну втекти. Але він не втік. Через тебе не втік. А може, через те, що він потрібний цій країні, не знаю…
— Він все одно рано чи пізно попадеться. — кажу я. — Навіть якщо я закрию очі на його справи або якщо ти мене вб’єш…
— Якщо я вбʼю тебе зараз, то все буде добре, більше ніхто не зможе його дістати, — каже вона і піднімає вгору руку.
За мить я бачу на собі одразу декілька червоних точок.
— Ти забула, що є ще Даня, який знає про все, що відбувається, — раптом приходить мені на думку. — І він зможе його дістати І тебе теж!
— Ти такий дурень. Як він зловить сам себе? — в цю мить Анна-Марія з тріумфом дивиться на мене.
Я не вірю власним вухам. Може, вона збожеволіла? Але пригадую дивну поведінку Дані, коли Анна-Марія, тобто, Енн, була поруч. І те, як вона буквально вішалася на нього…
— Він не міг так прикидатися увесь час. — хитаю головою. — Ти щось плутаєш. Або ж у тебе поїхав дах…
— Або у нього через несправедливість цього світу зʼявилась друга особистість, — хмикає Анна-Марія. — Та, в яку я закохалась. Я спочатку думала, що він прикидається, але ти маєш рацію, він не прикидався. Він не памʼятав мене.
— І що ти будеш робити? Якщо він не знає. що він Адм? Не можеш же ти постійно тримати його на наркотиках, чи чим ти його там приспала!
— Досить розмов! Я захищу його від тебе. Його, себе і нашу дитину!
