Клуб убивць - Макс Дикий

Ми відвозимо Анну-Марію додому, а потім їдемо до будинку, який вказаний у справі нашого “вершника”. Коли заходимо на подвір’я, я відчуваю хвилювання. Все-таки він кілер, а ми на його території… Але кругом порожньо, нічого підозрілого ми не бачимо. Домовилися з Данею — говорити, що шукаємо свідків по справі вбивства в магазині через дорогу, аби господар нічого не запідозрив. 

Але ця легенда виявилася непотрібною, бо будинок зачинено, господаря немає вдома. Коли виходимо, то бачимо літню жінку, що стоїть біля хвіртки будинку навпроти. Я запитую її:

— Добрий день, а ви не знаєте, де ваш сусід? Ми з поліції…

— Ой, я не бачила Стасика зі вчора… Хоча зазвичай він ночує вдома, — ділиться вона. — І навіть дівчат не водить. Ото тільки спортом своїм цілими днями займається.

— Дякуємо,  —  кажу я. — Ну що ж, зайдемо іншим разом…

***

Ми з Данею розійшлися по домівках. Вирішили завтра ще навідатися до будинку Стаса. Хоча моя інтуїція чомусь підказувала, що ми вже його не застанемо. Можливо, він щось запідозрив і втік? Адже це було з його боку не дуже обачно — відправляти листа за допомогою першої зустрічної. Краще б було попросити когось знайомого, хто б не сказав, що справжній відправник — він. Може, в нього не було часу? Чи не було друзів і знайомих? 

Я їду до Віти, переживаю за її здоров’я, адже знаю, що вона мала бути сьогодні у лікаря. Вона відчиняє мені, виглядає якоюсь занепокоєною. 

— Привіт! Все добре на роботі? — запитує, цілуючи мене в щоку. 

— Так, все нормально, — я киваю. — Ну, хоча… Я сподівався, що ми сьогодні зловимо вершника. А він, схоже, втік. 

— Шкода, — вона зітхає. — Але може, ви його ще знайдете…

— Думаю, знайдемо… А ти як? — я торкаюсь її долоні. — Сходила до лікаря?

— Так, — Віта киває, але не дивиться мені в очі. — Все нормально, то просто застуда…

Я торкаюсь кінчиками пальців її підборіддя і трохи підіймаю його, змушуючи Віту поглянути на мене. Чомусь мені здається, що вона щось недоговорює. 

— Віто, тебе щось турбує? Може, не по здоровʼю? Скажи мені… Я хочу, щоб ми через все проходили разом.  Хочу підтримувати тебе. 

 — Ні, мабуть, я просто застудилася… А ще ці магнітні бурі, — вона, здається, трохи червоніє, але продовжує говорити награно-бадьорим голосом. — Я теж хочу, щоб ми через все проходили разом. Просто, мені потрібно трохи часу…

***

Мене будить телефонний дзвінок. Я обережно вивільняюсь з обіймів Віти, підхоплюю мобільний і виходжу на кухню, щоб не розбудити свою дівчину.

На ходу поглядаю на екран і бачу, що дзвінок від Дена. Відразу відчуваю тривогу. Згадую вчорашній напад на Анну-Марію і швидко приймаю виклик.

 — Алло? Що там сталося? — запитую. зачувши голос свого шефа. 

— Ви вчора давали запит на дані того колишнього підозрюваного. А сьогодні його знайшли мертвим, Ніку. Помер вчора, так кажуть судмедексперти. 

 — Помер? Де? — я сідаю на стілець. Невже Адм знову обійшов мене?

— В лісосмузі біля його будинку, він лежав у траві. Причина смерті — тупий удар головою об каміння і крововилив в мозок. Він, авжеж, гіпотетично, міг і сам впасти на той камінь, ну, принаймні, на місці все обставлено саме так. Але я тепер дуже в цьому сумніваюсь.

 — Так, йому точно допомогли впасти… — я зітхаю. — Він надіслав мені дуже дивні роздруківки, от я й вирішив навідати його. але, на жаль, хтось мене випередив…