Клуб убивць - Макс Дикий
Коли я отримую на Новій пошті великий конверт, то кажу Дані, який стоїть поруч:
— Схоже, це не скарга, бо щось багато паперів у конверті… Раптом я отримав спадщину?
Звичайно, я жартую, щоб трохи розрядити обстановку.
— Ну, це ж не бомба, правда? — каже той трохи насторожено. — Хоча, після того випадку з бомбою з пошти, я б не відкривав конверт до того, як його перевірять. Раптом Бог чи Адмін все ж вирішили тебе вбити?
— Поклали туди якусь отруту чи спори сибірки? — я махаю рукою. — Це надто ризиковано, адже залишаться речові докази. Думаю, якби мене надумали вбити, то це було б як у шпигунському фільмі — якийсь укол чи ще щось таке… Ходімо в машину, там відкриємо.
Навколо люди, тому все ж вирішую вжити якихось заходів безпеки. Ми сідаємо в авто, і я розпечатую конверт. Дістаю з нього кілька аркушів паперу, схожих на роздруківки листування в інтернеті.
Даня теж зазирає в папери. Ми бачимо чат, назва якого закрита. Ніки також закреслені, як і фотки тих, хто листується. Усі ніки, окрім ніку "Адмін".
— Здається, це щось цікаве, — кажу я.
— Я думав, твій Адмін тільки з тобою листується. А тут цілий груповий чат. Хоча, таку штуку легко підробити. Хвилин пʼять, — Даня зітхає. — Я тобі таких хоч сотню можу зробити. Імена вставити і фотки. І будь-який текст.
— Це його стиль, він ставить такі смайлики, — кажу я. — Мені здається, це не підробка.
Я читаю листування і бачу, що один із співрозмовників Адма пропонує "ліквідувати" мене. А той відповідає категоричною забороною. Каже наступне: "Що б не трапилось, єдине табу для вас, Вершників, — це вбивство Ніка. Навіть якщо я буду під прицілом, навіть якщо він підбереться надто близько. Його чіпати заборонено."
Ті ще трохи сперечаються, але Адм непохитний, і врешті-решт вони здаються. Я простягаю Дані роздруківку:
— Дивись, схоже у нього ціла ватага найманих вбивць. Якісь Вершники! О, дивись, і тебе пропонують вбити! Це що, нам надіслали, щоб залякати?
— Не думаю. Мене завжди дивувало, чому вони не намагались нас вбити, — відповідає той замислено. — Ми ж спочатку зовсім не мали підтримки. Дивись на дату, це було чорт зна коли… Якби нас вбили тоді, ніхто б нічого не знайшов…Ден тоді ще не був на нашому боці, про Бога взагалі в поліції й не дізналися б, якби Адмін тоді сказав "так".
— Значить, хтось хоче “здати” Адма, — замислено кажу я. — Але чому надіслали саме ці сторінки, а не ті, де він наказує когось вбити?
— Треба дізнатись, хто відправив цей конверт, у тебе в додатку має бути написано, — говорить Даня. — Може, це якось наблизить нас до "вершників". Певно, це відправив один з них, як думаєш? Може, він хоче амністії, якщо все розкриється. Але не дає суттєві докази, щоб мати козирі на руках.
— Якась Олена Нагорна, — я дивлюся на адресу відправника. — Тут є її номер, зателефонувати їй?
— Може, краще одразу навідатись? Якщо вона якось звʼязана з вершником, то вона підготується після дзвінку…
— Можеш по номеру визначити її адресу? — запитую я.
— Там є прізвище, імʼя і телефон. Цього більш ніж достатньо, — киває Даня і дістає свій ноут з сумки.
Щось там клацає і за пару хвилин виводить на екран два вікна: адресу і фейсбук молодої дівчини з дитиною.
— На вбивцю щось вона не тягне…
— Може, це його дружина? Наприклад, прочитала листування чоловіка і вирішила відправити в поліцію, бо злякалася, що це щось незаконне?
Даня ще щось клацає і киває:
— Так, вона заміжня. Чоловік працює в офісі…І на посаді в ІТ-сфері… Треба терміново поїхати туди!
