Клуб убивць - Макс Дикий

Я підготував все. Підробити їй документи було доволі легко, у мене були потрібні контакти. Знаю, вона була проти, але у нас просто вже не було вибору. Нік підібрався надто близько до неї, навіть не до мене, а саме до неї. 

Я чекав на її прихід з білетами, документами та іншим. На документах їй зробили чорняве волосся, доведеться її пофарбувати. Ну, це ще один засіб безпеки. І волосся треба буде випрямити. 

Коли я чую, як двері відчиняються, мимоволі сумно усміхаюсь. Можливо, це буде остання наша зустріч. 

Енн заходить до кабінету і наші погляди зустрічаються. Я простягаю до неї руки у запрошуючому жесті, щоб вона присіла мені на коліна:

— Іди сюди, Енн. 

Вона підходить, сідає мені на коліна і зазирає в очі:

— Ти якийсь сумний сьогодні…

— Тобі здається. Я зараз щасливий. Виявляється, для щастя потрібно не так вже й багато, — я обіймаю її.

— Я теж щаслива, бо ти зі мною, — шепоче вона. 

— Щодо цього… Я зробив тобі документи. Собі теж зробив. Але тобі треба поїхати першою, Енн, так буде краще, — я проводжу долонею по її волоссю. — Зробимо сьогодні з тебе брюнетку. Шкода волосся, але ну його… Це потрібно, щоб тебе не затримали на кордоні.

 — Без тебе я нікуди не поїду, навіть не вмовляй, — рішуче каже вона. — Волоссся мені не шкода. та хоч налисо обстрижусь. Але поїду куди завгодно лише. коли поїдеш ти!

— Хіба ти не розумієш, що виїхати вдвох нам буде практично нереально? — я зітхаю. — А поки ти тут, я буду переживати за тебе і відволікатися. 

— Чому нереально? — вона здивовано поглядає на мене.  — Якщо ми змінимо зовнішність зробимо нові документи. то все має пройти добре!

— Тому що нас не мають бачити вдвох. Вони одразу здогадаються, хто я. І відповідно ти будеш під ударом. Ми маємо виїхати окремо, це не обговорюється, — кажу я твердо. — Щось у мене знову голова болить… Мігрені почастішали. Раніше це траплялось набагато рідше. 

— Давай я принесу тобі ліки, — каже Енн. 

— Ті твої ліки практично не діють. Треба купити щось нове. Але давай, бо щось знову накриває, — я киваю. 

Енн приносить мені склянку води і дві невеликі пігулки, гладить по голові:

— Випий, ось побачиш, тобі стане краще…

— Ти завжди турбуєшся про мене, — я беру з її рук таблетки, запиваю їх водою. 

В голові на якусь мить дійсно прояснюється. Мені навіть здається, що кімната ніби стає світлішою, чи то Енн якось світиться… Стоп. Я простягаю до неї руку, зі мною щось не так. Відчуваю слабкість, а очі бачать все не так, як треба.

— Енн, що відбувається… Мені недобре. 

 — Тобі треба полежати. відпочити… Коли прокинешся. будеш почуватися добре, — лагідно говорить вона. 

— Треба замінити ці таблетки, — я намагаюсь встати, але під ногами підлога ніби хитається. 

Однак за якусь мить, поки йду до ліжка, а Енн веде мене, стає трохи легше.

Певно, весь цей стрес таки не проходить безслідно. Коли я лягаю, то тягну її за собою.

Обіймаю за талію зі спини і шепочу на вухо:

— Знаєш, останнім часом, коли я засинаю, то бачу сни. Раніше ніколи не бачив, ну, хіба що в самому дитинстві.

— І що тобі сниться? — запитує Енн. 

— Ми з тобою… Ти, я і ще хтось. Дитина. А ще у нас є друзі, також з дитиною. Ми живемо, як звичайні люди, як ти хотіла, — я цілую її в щоку.

— Я впевнена, що цей сон скоро збудеться, — вона пригортається до мене. — Ми будемо щасливі… Дозволь мені залишитися з тобою і поїдемо разом…

— Ти така вперта… Завжди була такою, — я вдихаю її аромат, ніби не можу надихатись. Відчуття все ще якісь притуплені, але Енн я відчуваю так само чітко, як і завжди. Вона — моя константа, що б не трапилось. — Я кохаю тебе…

— І я кохаю тебе… З кожним днем усе сильніше…