Клуб убивць - Макс Дикий
— Не бачила такої новини, — вона здивовано дивиться на мене. — Про це вже десь писали? Що трапилось? Коли?
— У нього стався серцевий напад, — кажу я. — Коли ви розмовляли, ти не помітила у його поведінці чи словах чогось підозрілого?
— Не знаю, я ж тоді вперше з ним розмовляла, мені нема з чим порівнювати… — Анна-Марія знизала плечима. — Але як він помер? Це ж камера… Там мали бути лікарі… Ну, у вʼязниці… Він не виглядав хворим.
— Помер уві сні, ніхто нічого не чув і не бачив підозрілого. Людина лягла спати, а вранці не прокинулась… Якось підозріло, особливо зважаючи на ваші петиції, — я знову уважно дивлюсь на неї, чекаючи, що вона розгубиться або ще якось видасть себе.
— "Наші"? — уточнює вона. — Чому "наші"? Я, авжеж, в якомусь сенсі розумію "Бога", але я жодного разу не голосувала на тому сайті.
— Ти агітувала людей підтримувати Бога. І якось підозріло виглядає, що після зустрічі з тобою той, кому Бог виніс вирок, раптово помирає…
— Але Ніку, хіба ти сам не говорив з тим Адміном? — раптом запитує Даня. — Тобто, я і сам розумію Бога в якомусь сенсі. І Бога, і Адміна.
— Треба щоб ти з ним поговорив, — кажу я. — Може, ви з ним знайдете спільну мову? Бо я не зміг.
Відчуваю роздратування через те, що Даня почав захищати Машу.
— Чому ти злишся? — він зітхає. — Я все одно буду на твоєму боці, а не на його. Що б там не трапилось.
— Вибач, — мені стає трохи соромно за підвищний тон. Адже Даня тут ні до чого. Повертаюся до Анни-Марії:
— А чому після того, як ти потиснула Андрію руку, він сказав, що його вдарило струмом?
— О, це було дивно, — вона киває. — Певно, це він клеївся. Ну, я так подумала. Може, хотів, щоб я написала, що він хороший і його випустили… Хоча я так і не зрозуміла, чому він був в тюрмі такий спокійний. Зазвичай, коли людей підозрюють і садять, особливо, вперше, вони нервують.
— Я думаю, він не нервував, бо думав, що люди Бога його тут не дістануть, — кажу я похмуро.
— Ну, це дійсно хороший варіант. Але, схоже, він був спокійний тільки зовнішньо. Раз йому прихопило серце, він нервував, але не казав про це, — це вже каже Даня. — Все ж, подібні обставини можуть тиснути на людину. Він боявся смерті, ну, це нормально.
— Хтозна. — я знизую плечима. — Але слідів отруєння не знайшли, хіба що коли йому дали якийсь препарат, то він був із тих, що швидко виводяться з організму, не злишаючи слідів?
— Якщо це зробив Бог, як ти думаєш, то треба шукати зловмисника серед персоналу. Але без слідів отруєння я не знаю, як. Ти говорив з місцевою лікаркою? Він нічого не приймав?
— Каже, що ні. Був цілком здоровий, ні на що не скаржився.
— Ну навряд вона б обманювала, — Даня киває. — Там же все з камерами.
— Ти готова все це повторити на детекторі брехні? — запитую я у Анни-Марії.
— Готова, — вона киває без тіні сумніву. — Кажи коли і де, я приїду.
— Добре, повідомлю тебе про місце і час, — кажу я. — Не зникай з міста.
— Добре, — Анна-Марія дивиться на мене з якимось сумом. — Ніку, ти правда підозрюєш мене?
— Наше завдання — перевірити усіх, хто спілкувався з загиблим незадовго до його смерті, — говорю я. — Правда, Даню?
але це був не останній день життя) а за 2-3 дні
— Так, — він киває. — Але ще, певно, треба, щоб ти сам написав Адму. Може, він проколеться. Він завжди проколюється в якихось деталях, якщо питаєш ти.
— Добре, зараз напишу, — погоджуюсь я. Дістаю телефон, відкриваю чат із Адмом і набираю: “Треба поговорити про вашу останню жертву.”
