Спадок на трьох - Ілона Волошин

— Як би це іронічно не звучало, після цього випадку хлопчика знайти не вдалося. Знаючи тільки ім’я дитини із того клаптика паперу, знайти його майже неможливо.

— Який жах! Я й гадки не мала, що таке взагалі могло статися…

— В житті усяке буває, — відповідає тітка. — Він беріг цей лист як зіницю ока. Увесь час намагався знайти бодай якусь зачіпку, але так і не зміг нічого розкопати. Вільям винив себе в усьому, що стосувалося Оскара і його матері, і щоб якось загладити свою провину, кілька місяців тому продовжив незакінчену справу. Понад усе на світі він хотів вписати імена усіх своїх дітей до заповіту і розділити майно між ними, щоб таким чином компенсувати свою відсутність у вашому житті. Адже виростив він тільки Ґвен, Оскара не знайшов, а тебе… він не пам’ятав про тебе нічого. Тільки знав, що у нього десь є донька Люсі. Його життя обірвалося миттєво. Він не встиг нічого вдіяти. Я знаю і розумію тебе, ти злишся, гніваєшся на нього і маєш право. Але якби не та аварія, всього цього б не було. Досі не можу повірити в це, — тітка притулила голубий носовичок до кутиків очей.

В кімнаті настала мертва тиша. Тітка мовчки дивилася в підлогу, наче заново проживала ті емоції, з якими довелося стикнутися тоді. А мені говорити не хочеться. Я спокійно жила у Сан-Франциско, з ненавистю і гнівом в той час, коли тут таке відбувалося. Мене наче струмом ударило.

Раптом я згадую про інше… Смерть батька, тітка має щось знати!

— Як ви гадаєте, чи міг батько через це накласти на себе руки?

Тітка Мей спохмурніла, глянула на мене дещо суворо.

— З чого ти це взяла?

—  Батьків адвокат і давній знайомий зараз займається розслідуванням батькової смерті. В його крові було виявлено велику концентрацію ліків, які він приймав щоденно, тому він не виключає…

— Забудь про це! Такого й бути не може. Твій батько не зміг би так учинити, не знайшовши свого сина! Це стояло у нього на меті багато років і він уже був близько до розгадки. Дуже близько.

— Ви справді вважаєте, що він не зміг би так учинити?

— Я не вважаю, я впевнена в цьому. Я знаю це. Не могла людина, яка так закохана у життя, піти з нього у такий спосіб, залишивши всі свої справи.

— Тітко Мей, якщо ви так кажете, не могли ж його убити так само, як у тих детективах з полиць якими так захоплювався батько?

В мить я відчула, як моє тіло покрилося пухирцями. По мені наче сотні мурах пробіглося. Я глянула на тітку, а вона на мене і ми злилися у одному мовчанні.

³

Уже від самого ранку я намагаюся додзвонитися до Адама, але він наче крізь землю провалився. Минуло кілька днів з нашої останньої зустрічі та мені конче необхідно зустрітися з ним. Мої сумніви та здогадки дошкуляють, не дають зосередитися і мислити тверезо.

Я накидаю на себе кардиган, підхоплюю сумочку і вибігаю в коридор. Прямуючи ним далі, швидко минаю спальню Брайана і Ґвен. Мою увагу привертають двері, які здебільшого закриті, а сьогодні у них щілина. Озираюся по коридору — нікого. Це мій шанс знайти те, про що говорив Метью. Зараз я не думаю ні про що, мені потрібно урятувати сестру.

Холодний вітер проникає крізь відчинене вікно, де перламутрові фіранки гойдаються, зачіпаючи листя фікуса. Порожній графин, на якому залишилися відбитки пальців, стоїть на столі. В ньому відображається моє обличчя. Рука Моллі ще не дійшла сюди. Я думала, що господарі цінують чистоту і порядок, але тут справжній безлад. Ліжко не заправлене, пил на столі і розкиданий одяг біля шафи. Але я не звертаю на це увагу. Мені потрібно знайти ту баночку з ліками. Де Брайан міг її сховати?

Тумба біля ліжка! Це, напевно, вона. Підбігаю ближче і відкриваю невелику шухлядку. Боже, я копирсаюся у речах сестри і Брайана. Якщо він щось запідозрить, я ввечері сяду у літак до Сан-Франциско. Хоча хто знає, що він може ще вдіяти.

Закриваю пусту шухлядку. Нічого не знайшла. Пробігаю поглядом по кімнаті, біля шафи помічаю невелику полицю з ящиком. Зазиряю туди. Якийсь мотлох, здається, це ще батькові речі не вивезли звідси.

Йду в глиб кімнати і зупиняюся біля вікна. Відхиляю фіранку і дивлюся крізь шибку. За вікном батьків сад, скошена трава. Садівник копирсається в ґрунті. Закриваю вікно — у кімнаті справжня холоднеча. Раптом чую, що хтось іде по коридору. Відвертаюся від вікна і необачно зачіпаю фікус. Він нахиляється і здається, ось-ось упаде на підлогу, однак я вчасно підхоплюю його. Треба бути обережнішою!

Що це? Я не вірю в своє щастя. За темним горщиком стоїть пластмасова баночка білого кольору без етикетки. Це те, про що говорив Метью? Беру її — всередині щось закалатало. Вона не пуста. Кладу її в сумку і навшпиньки підбираюся до дверей. Привідчиняю їх і виходжу з кімнати. Спускаюся східцями на перший поверх і вибігаю у двір.

— Френку, ми їдемо! — кажу я, сідаючи у машину. Френк саме протирав вікна, але відклав ганчірку і сів за кермо.

— Куди прямуємо? — питає він і здивовано дивиться на мене.

— У лабораторію!

— Куди? — перепитує водій і дивиться на мене наче я збожеволіла.

— В лабораторію! Мені потрібно до лабораторії.

— Гаразд!

Френк заводить авто, і ми вирушаємо з двору.

— Навіщо вам у лабораторію? — питає він зненацька.

— Я знайшла у спальні сестри ось це, — дістаю із сумки свою знахідку, — потрібно дізнатися, що це.

— Дайте я гляну! — Френк забирає баночку у мене.

— Я знаю, що це… Тобто… Моллі привозить це на прохання Брайана.

— Я так і знала! Хутчіше!

—  Їдемо! — каже чоловік без зайвих запитань.

— У тебе можна телефон зарядити?

— Можна.

Я всміхаюся, тягнуся до сумки, намагаюся знайти свій зарядний пристрій, але його там немає. Залишила його на тумбі біля ліжка.

— От дідько, я зарядку забула.

— Візьміть мою! Вона у сховку, — Френк вказує на бардачок.

Тягнуся до сховку, беру за ручку — він відчиняється, а там два зарядні пристрої. Беру той, що ближче.