Спадок на трьох - Ілона Волошин

— Яка ж вона на ній кумедна, — кажу я і дістаю фотографію. —  Я думала, ви залишите це фото собі як пам’ять про дитинство. Яка ж Ґвен тут маленька.

— Брайане, ось ще дещо! — чути жіночий голос здалеку. Його я вже десь чула. До нас виходить літня жінка в синій сукні з поясом на талії. Це тітка Мей.

— Люсі! — говорить жінка, поклавши коробки набиті мотлохом і підходячи до мене. Вона розтанула в усмішці та простягнула руки. —  Яка ж я рада тебе бачити. При нашій останній зустрічі ми не мали змоги поговорити. Як добре, що ти не поїхала.

— Цей день був надто важким… — зітхаю.

— Що це у тебе? — запитує тітка і забирає у мене фото.

— Це фото висіло у батьковому кабінеті. На ньому маленька Ґвен.

Тітка підняла очі, подивилася на мене і потім на фотографію. Її погляд затримався на кулоні у формі місяця, який виблискував надто яскраво.

— Доню, але це не твоя сестра на фото… — сказала вона, глянувши на Брайана, а потім знову на мене. Спантеличено дивлячись на тітку, я побачила, як Брайан стискає руки. Він виглядає невдоволено.

— Не сестра? Тобто це не Ґвен?

— Ні, люба… Це Оскар. Він тут ще зовсім маленький. Ця фотографія — єдине, що залишилося у твого батька як згадка про його сина.

— Сина? — перепитую я.

— Так, люба. Ти хіба не знала про це? Пробач, я думала, що це вже не є таємницею.

Я відчула невдоволене обличчя Брайана. Він узяв фотографію від тітки і поклав назад у коробку.

— Це також відвеземо! Френку! Віднеси ці коробки в машину.

Я спостерігаю з вікна, як Брайан сідає в автівку і виїжджає з воріт будинку, а разом з ним ніби й пам’ять про батька покидає стіни цього дому. Останнє, що залишилося… Упевнена, що і лист, і записник десь лежать в одній з коробок серед купи речей.

Ця картина нагадує мені, як батько, зібравши всі свої речі, пішов з дому. Тоді й пам’ять про нього пішла. Я була ще зовсім маленькою, але той день пам’ятаю в коротких моментах, що інколи спливають у пам’яті. Згодом він забрав до себе Ґвен. Досі згадую, як вона виходила з дому. Тоді я бачила її востаннє… А ми так і не зіграли в ту настільну гру, знайдену на горищі нашого дому.

Стукіт у двері різко відволікає мене.

— Можна зайти?

— Тітонько, звісно!

Ми присідаємо на край ліжка. Тітка обіймає мене за плечі, бере мою руку. Я відчуваю приємний запах її парфумів. Вона чудова! Мабуть, єдина у цьому домі, хто ще й досі не є Брайановою маріонеткою.

— Я пам’ятаю тебе ще зовсім крихітною. Ми з чоловіком приїжджали до вас у Сан-Франциско. Ти була милим дитям.

— То ви були у нас? Неймовірно. У мене з’явилося багато родичів, про яких я зовсім не знала.

— Таке часто трапляється. Та я завжди пам’ятала про тебе. Я бачила, як росла Ґвен, як вона змінювалася, дорослішала, припускалася помилок і виносила для себе цінні уроки, але кожного разу, коли дивилася на неї, бачила в ній тебе, згадувала про тебе…

— Чому батько забрав тільки Ґвен? — зненацька виривається з моїх уст.

— Доню, коли він тільки переїхав до Вашингтона, у нього було складне фінансове становище. Вирішивши деякі свої проблеми і знайшовши заробіток, він забрав до себе Ґвен. Згодом і тебе хотів забрати, але ти вже підросла, і твоя мати не дозволила цього зробити. Гадаю, вона правильно вчинила. Це могло б травмувати тебе, сильно вплинути на тебе.

— З того часу, як батько забрав сестру, ми не бачилися дуже довго.

— Так… — зойкнула тітка, відводячи погляд.

— То чому батько усі ці роки не хотів побачитися зі мною і чому він не привозив Ґвен до матері?

Я відчуваю, як в мені завирувала злість. Гнів, який роками накопичувався, готовий от-от вилитися назовні. Я відчуваю, що мені його не вистачало.

— Люба, ти, напевне, не знаєш, але він хотів побачитися з тобою. Перші роки йому було дуже важко. Та попри те, брат був дуже добрим і справедливим. Я хочу, щоб ти знала і про цю його сторону. Не по своїй волі він не спілкувався з тобою…

— Не по своїй? — перепитую я.

— Незабаром твій батько потрапив в автокатастрофу. Він отримав важку травму голови. Лікування було тривалим і складним, лікарі гарантій не давали… Потім реабілітація. Батько таки одужав, але втратив пам’ять і довго не міг нічого пригадати.

— Як таке можливо? — мій голос тремтить. — Коли це сталося?

— Зимою 2005-го.

— 2005-го? Мені було вже вісім. Стійте… Зимою 2005-го? — перепитую я і відчуваю, як до горла підходить ком.

— Так, люба! Це сталося в грудні. А чому ти так переймаєшся?

— Тітко, якого числа? Шостого?

Тітка задумливо мовчить, дивлячись на мене якось дивно, дещо з підозрою.

— Так шостого? — знову наполягаю я на відповіді.

— Так! А ти звідки знаєш?

— Тітонько, розкажіть, як це сталося? Мені конче треба це знати!

—Напередодні Вільяму прийшов лист. В ньому жінка прохала брата, щоб той забрав свого сина до себе і дав йому належне. Ти бачила фотографію хлопчика, на ній кулон ще такий яскраво висвітлений.

— То це таки батьків син?

— Так, люба! Він одразу ж приїхав до мене, показав мені, спитав поради. Він жив у Вашингтоні тоді лише кілька років, а ми були майже сусідами. Мій брат завжди питав у мене, коли не знав, що йому робити. Я й порадила йому, щоб він забрав хлопчика і зробив усе можливе, щоб Оскар не відчував у своєму житті материної відсутності. Це було б правильним.

— Оскар, значить? — кажу я про себе. Я одразу ж пригадую ім’я хлопчика. І той незрозумілий почерк, яким було виведено рядки листа. — Вона таки померла?

—  Хто? — питає тітка.

— Та жінка, котра листа прислала?

— То ти таки щось знаєш? — злегка посміхнулася тітка. — Мені не відомо про це. Нікому не відомо. Та скоріш за все так. Якщо жінка добровільно віддала свого сина, значить, була у безвиході.

— Я читала цей лист. Знайшла його у батьковому кабінеті і прочитала, — кажу я.