Спадок на трьох - Ілона Волошин

— Подбай про мого Горобчика. Більше нічого не треба…

Вільям уважно подивився на мене, його погляд був теплий і сповнений рішучості.

— Горобчика? Так цікаво… Хто це придумав?

Я усміхнулася, згадуючи Оскара.

— Оскар… В нас за вікном на дереві жив горобець. Ми зробили для нього шпаківню і він назвав того горобця Девідом. Йому дуже сподобалося це ім'я, інколи він просить себе так називати, та я кличу його лише Горобчиком з тих пір...

— Ти чудова мати, Емелін, — зітхнув Вільям. — Оскару пощастило з тобою.

— Це мені з ним пощастило, — тихо відповіла я.

Ми сиділи мовчки, дивлячись у далечінь, і це мовчання було приємним, наповненим взаємним розумінням і спокоєм, якого давно не вистачало. Мене огортає спокій… Вперше за останній час. Я не помилилася, приїхавши до Вашингтона, і не даремно шукала Вільяма серед цих холодних доріг і тротуарів. Я вірю, що у Оскара попереду світле майбутнє, що у нього буде своя сім’я. Батько любитиме його і не дасть його нікому скривдити, я більш ніж впевнена у цьому.

Знову повіяло холодом, коли я відчинила двері і вийшла на вулицю. Так добре і легко, що я не можу дочекатися, коли поділюсь усім з Ханною. Вона буде рада, я знаю. Минаючи узбіччя і місцеву автомобільну стоянку, я повністю занурена у свої роздуми.

Раптом я чую голос Вільяма. Обернувшись, я бачу його на іншому боці дороги. Усе здається мені так само як колись, у ті, так би мовити безтурботні роки: я стою серед тротуару, під місячним сяйвом, а Вільям йде мені на зустріч з букетом рожевий піоній. І через роки, я знову стою на узбіччі, коли я бачу як машина мчить просто на чоловіка.

— Вільяме! — кричу я, відчуваючи, як обличчя німіє від жаху. Світло фар засліплює мене, а звук двигуна стає все голоснішим з кожною миттю. Я бачу, як Вільяма відкидає назад, ніби вся вага світу навалилася на нього в один момент. Повітря виривається з легень, коли на моїх очах усе відбувається, ніби в уповільненій зйомці. Земля під ногами зникає, світ навколо мене стає розмитим і я втрачаю контроль над собою. Люди, що збіглися довкола, стали лише туманними силуетами. Я не можу зрушити з місця, моє тіло, здається, наливається свинцем, і я залишаюся лише глядачем.

Коли здалеку загуділа сирена поліції і швидкої допомоги, я змогла трохи прийти до тями. Я стала свідком цієї жахливої трагедії, і бачити коханого у такому стані, не маючи можливості щось змінити — нестерпно.

³

Не пам’ятаю, як дійшла додому. Ноги самі несли мене порожніми і холодними вулицями, сльози безперервно лилися. Руки тремтіли, коли я витирала гарячі сльози з холодних щік, і здається, що моє серце от-от розірветься.

Ступивши за поріг я відчула домашнє тепло, кроки по коридору стали гучнішими.

— Емелін? — подруга вийшла з кімнати і завмерла у дверях, її обличчя переповнене тривогою і цікавістю. — Ем, що сталося?

Усі слова загубилися десь за межами свідомості.

— Емелін! — Ханна знову звертається до мене, підходячи ближче. — Ем, будь ласка, не мовчи! Скажи хоча б щось, я вже не знаю, про що й думати. Щось трапилось? Він тобі щось заподіяв? Не прийшов? Ви не поговорили, чи, може, він відмовив тобі?

— Ханно, він… Його більше немає… — вимовляю я, відчуваючи, як всередині мене стискається сильний тиск.

— Немає? — Ханна запитує з тривогою. — Поясни нарешті, що сталося, інакше, як я можу тобі допомогти?

— Ханнусю, немає… — крізь сльози шепочу я і роблю крок вбік. Мій світ раптом починає темніти, а відчуття часу розпливаються. В одну мить я відчуваю удар і моє тіло охоплює нестерпний біль. Я падаю на підлогу і в мене вже немає сил, щоб стримувати сльози. Кожен рух здається важким, наче я перебуваю під водою. Ханна підходить до мене, її обличчя сповнене стурбованості та страху. Я чую, як вона говорить, але її слова стають віддаленими і майже незрозумілими.

— Емелін, — чую я її голос, але він здається далеким і розмитим. Мене переповнює тривога і страх за те, що сталося з Вільямом і тепер я відчуваю, що і сама опинилася в небезпеці.