Спадок на трьох - Ілона Волошин

— Звісно! — відповідаю я, відчуваючи піднесення.

Чоловік підійшов до бармена і, сперши лікті на стійку, попросив:

— Друже, дай, будь ласка, аркуш паперу й ручку.

Бармен швидко повернувся з білим клаптиком і ручкою в руках. Чоловік щось записав і простягнув мені аркуш.

— Кілька разів був у нього вдома. Більше того, я добре знайомий з його сестрою та донькою, — додав чоловік, усміхнувшись. —  Сподіваюся, що зміг вам допомогти.

— Так, дякую! Щиро дякую! Ви дуже допомогли!

Я вибігаю з кав’ярні, наповнена радістю, стискаючи клаптик паперу з його адресою. Не можу повірити, що нарешті це вдалося. Швидко мчу крізь трохи засніжені вулиці, прямуючи додому, до мого маленького Оскара. Впевнена, що сьогодні ми проведемо весь день разом. У такі моменти я забуваю про всі свої турботи, немов їх і не було.

³

Мерехтіння свічки створює навколо м'які тіні, і сама вона повільно тане, заливаючи в себе віск. За вікном вже повно снігу, а Оскар, занурений у теплу ковдру, спокійно сопе, обіймаючи свого плюшевого ведмедика. Годинник показує дев’яту, але здається, що вже північ.

Я дивлюся на папірець з адресою Оскарового батька і розмірковую про те, як далі діяти. З’явитися до нього з сином буде недоречно та що ж я йому скажу? Чи він взагалі захоче розмовляти зі мною після такого тривалого часу?

Я беру чистий аркуш паперу, витягаю ручку і починаю писати. Слова ллються, як сльози, які вже котяться по моїй щоці, змочуючи край паперу. Мої емоції переплітаються з чорнилом, створюючи послання, яке, можливо, допоможе залікувати давні рани. Наприкінці листа я дописую:

«Дякую тобі за все. Твоя Ем…»

Складаю листа, вкладаю його в білий конверт, на якому пишу адресу, отриману від рибалок, і додаю до конверта дитячу фотографію Оскара в кольоровому комбінезоні. На світлині видніється кулончик, який Оскар носив тоді на шиї. Хай ця фотографія буде Вільяму на згадку про нашого сина.

Надсилатиму листа зранку, а тим часом вирушаю до кімнати. Сідаю біля ліжка і витягаю з тумбочки маленьку шкатулку. Її кришка відчиняється з легким хрустом, а під нею лежить той самий кулон, що на фотографії. Півмісяць… Такий же, який зараз світиться за вікном, підсвічуючи фіранки.

Не чекаючи до завтра, акуратно надягаю кулон на шию Оскара, щоб не розбудити його. Нехай він буде з ним завжди, як єдине нагадування про мене, про його непутящу матір.

З трепетом кладу конверт до поштової скриньки, сподіваючись, що лист дійде до адресата якомога швидше. Непевність охоплює мене: чи правильно я все роблю? Чи вдалося мені підібрати слова, які не відлякають чоловіка? Але вагатися марно… Що не зробиш, краще ніж не робити нічого.