Спадок на трьох - Ілона Волошин

Емелін

— Ось так все і сталося, — кажу я, відпиваючи каву.

— І що тепер? — запитує Ханна, вдивляючись мені в очі.

— Нічого. Якщо чесно, мені вже байдуже. Хай буде, що буде.

— А як же Вільям? Ти домоглася свого і продовжуєш з ним зустрічатися?

— Так. Боюся, що я занадто прив'язана до нього, щоб думати про розрив.

— Подруго, у вас немає майбутнього! Він одружений і ніколи не покине дружину заради тебе.

— Ханно, що з тобою? Це ти сама підштовхнула мене до нього.

— Підштовхувала, поки не зрозуміла, що з ним щастя не буде. Він награється тобою і викине.

— І нехай! — твердо кажу я. — Хай так і буде! Мені добре з ним, розумієш?

— Це гра для нього! Усе це просто гра!

— Це було моє рішення стати його коханкою. Ти маєш прийняти це.

— Я просто хвилююся за тебе, — каже Ханна і бере мене за руку. Я мимоволі помічаю її наручний годинник.

— Ханно, вже восьма. Пішли, а то запізнимося на заняття.

Ми розраховуємось і швидко виходимо. Мчимо по тротуарах, намагаючись не відставати одна від одної, обминаючи перехожих.

Через десять хвилин ми вже стоїмо під аудиторією з підручниками. Відчиняємо двері та поспішаємо зайняти місця біля вікна. Одразу за нами заходить викладач. Чоловік зупиняється біля входу і оглядає авдиторію. За хвилину я бачу що його погляд зупинився на мені.

— Міс Емелін! — ми з Ханною переглядаємося і я підіймаюсь.

— Заберіть свої речі, вас викликає директор.

Незручне мовчання зводить з розуму. Ханна дивиться на мене незрозуміло і киває. Я забираю підручники й сумку і виходжу з авдиторії. В коридорі тиша, лише звук моїх підборів відбивається відлунням по стінах. Серце б’ється наче барабан коли я наближаюся до кабінету. Що знову я зробила не так? Гадаю що справа серйозна.

Підійшовши до кабінету, я спиняюся. Здається, що між мною і дверима утворилася невидима прірва. Час тягнеться довше ніж зазвичай, а тиша стає все більш нестерпною. Невпевнено стукаю в двері. Серце на мить зупинилося коли почула коротке «заходьте!».

Зайшовши до кабінету я помічаю що директорка сидить за столом, зосереджено читаючи якісь документи. Не підіймаючи очей, вона жестом запрошує мене сісти. Повітря в кабінеті стає важким. Я роблю кілька кроків і сідаю на стілець навпроти.

— Ви мене кликали? — питаю я, перебуваючи в напруженні.

—На жаль, мушу вас засмутити. — каже вона, вимовляючи повільно кожне слово.

— Засмутити? — директорка витягує якийсь папірець, але я уявлення не маю що це може бути.

— Так, вас відраховано з університету через несплату. Ось ваші документи, — жінка кладе на стіл папку з моїм ім'ям.

— Зачекайте, як це через несплату? Мій батько все оплатив! Це якась помилка.

— Ні, помилки немає. Сплатіть за навчання або заберіть документи. Сьогодні можете бути вільні.

Я забираю папку і відчуваю пригніченість. Коли двері зачиняються за мною і я залишаюся одна в добре знайомому коридорі, подумки пролітає безліч запитань. Десь далеко чутно чиїсь кроки і це відволікає мене від настирливих думок. Простоявши ще кілька хвилин я прямую до виходу.

Раптом дзвонить телефон. Намагаюся знайти його серед книжок і зошитів у сумці. Коли нарешті дістаю, бачу, що дзвонив Вільям. Я не встигаю взяти слухавку, як дзвінок скидається, але через кілька хвилин приходить повідомлення:

"Зустріньмося у парку біля Соснового озера, просто зараз."

 Його слова викликають у мене усмішку і я, не вагаючись, викликаю таксі.

³

Водій приїжджає швидко і вже за два десятка хвилин у вікні видніється зелень парку. Атмосфера тут спокійна і майже безлюдна. Я дивуюся цьому, але вийшовши з машини впевнено крокую далі. Не встигаю добре роздивитися довкола як позаду чую з’являється чоловік.

— Емелін! — побачивши його силует, я одразу забуваю про все, навіть про відрахування. Саме Вільям чомусь діє на мене як хороше заспокійливе.

— Вільяме! — я кидаюся йому в обійми, і він бере мене за талію. —  Я так рада тебе бачити!

— Як ти? — спитав той коротко, обділяючи мене своїм поглядом. Я насторожившись відповідаю.

— Нормально. Щось сталося?

— Так, сталося. Ем, я покликав тебе, бо маю дещо сказати, — його голос здається мені дивним, ніби зараз він скаже щось жахливе.

— Ти мене лякаєш! — кажу я, відступивши на крок назад. — У мене сьогодні жахливий день, ти збираєшся зробити його ще гіршим?

— Жахливий? У тебе якісь проблеми?

— Я б сказала навпаки, тепер уже немає. Батько не сплатив за навчання, і мене сьогодні відрахували.

— Отакої… Мені дуже шкода, — каже той, опустивши погляд і ніжно взявши мене за руку. Ми йдемо далі вглиб парку, минаючи поодиноких перехожих.

— Вільяме, ти ж хотів мені щось сказати? — наважуюся заговорити, щоб позбутися тривоги.

— Так. Ем, я розлучаюся з дружиною…

— Розлучаєшся? Чому? — питаю я, дивлячись йому прямо в очі. Він вкотре відводить погляд, тим самим змушуючи мене нервувати ще більше.

— Вона дізналася про нас…

Ми зупиняємося посеред доріжки, стоячи один навпроти одного. На мить час зупинився і я відчуваю на собі його дихання.

— Це ж чудово! — кажу я. — Це ж добре для наших стосунків, так?

— Ем, послухай. Я хочу бути чесним з тобою. У нас немає стосунків. Емелін, я нічого тобі не обіцяв, і ти це знаєш.

— Ти ж розлучаєшся з дружиною! Що тоді нам заважає бути щасливими?

— Навіщо я тобі? Ти ще молода, у тебе все життя попереду. Ти будеш щасливою, але не зі мною. Я не зможу дати тобі те, на що ти заслуговуєш.

— Ти думаєш, мені потрібні гроші?

— Ні, тобі потрібен чоловік, який буде тебе гідним.

— Ти вважаєш, що не гідний мене? — видаю я, намагаючись якось вплинути на ситуацію. — Але я обрала тебе. Я вирішила бути з тобою, незважаючи ні на що. Чому ти зараз відвертаєшся?