Фантомна довіра - Лана Вернік

— Та ми ще після останніх шашликів кров не відхаркали… — сказала вона повільно.

— Ви про що?

— Лариса тобі не розповідала?

Степан поглянув на Лору, що сиділа біля нього за столом. Дівчина опустила очі долу.

— Ні, — відповів спостерігаючи як дівчина напружено стиснула губи.

— Я тут з сусідами усіма посварилася, бо… погане про мене і Ларису казали. Люди постійно говорять. Їм завжди до усього є діло… Про мене, коли кажуть, що я п’яниця, то я не ображаюся — це правда. Було таке... Але я не хочу, щоб мою доньку називали шльондрою і твоєю іграшкою, яку ти покинеш, коли вона тобі набридне… — матір спохмурніла. — Де правда, Степане?

— Я не граюся. На жаль, зараз у мене такі обставини, що я не можу нічого ні обіцяти ні запропонувати Лорі, але я би дуже хотів, щоб вона була поруч… бо скоро все зміниться.

— Ти одружений? — матір перелякано поглянула на нього.

— Ні! — Степан аж сіпнувся. — Ні, я не одружений. У мене… є деякі умови від роботодавця, згідно яких я маю дуже мало вільного часу. Але після відрядження я йду звідти на іншу роботу.

Людмила Василівна помовчала. Вона поглянула на доньку, котра принишкла біля Степана і чекала “вироку” від матері. Можливо, якби вони жили у місті, де жителі малознайомі між собою, то Лариса б ніколи не потрапила під приціл пліток. Якби час був іншим… Якби їхня родина була повною і був батько, котрий би дбав про своїх доньок… Якби Степан був не таким “помітним”... Якби він не був знову пораненим… Якби… Але вже — як є.

Людмила не вважала себе хорошою матір'ю, знала, що певний час дівчата жили самі по собі, без неї, як бур’ян при дорозі… Швидше, у неї просто дуже хороші доньки, хоч вона і не могла дати дівчатам все, чого вони потребували. Після сварок із сусідами Лора багато плакала, від образи і несправедливості. Вона просто хотіла бути щасливою… І це її бажання чомусь з усіх боків викликало осуд. Не хотіла чути крики і лайку, тому боялася щось зробити не так і накликати нову хвилю неприємностей… Людмила зітхнула. Не схоже, що Степан обманює. Можливо, хтось засудить її, але чому Лора має страждати через чиїсь дурні язики?

— Добре… На цей тиждень їдьте.

Матір і сестра допомогли Лорі занести речі до машини. Степан нічого не носив, він, спираючись на милицю, курив біля хвіртки, чим привертав увагу сусідів. 

— То що на наступні вихідні? Розважимо ваших сусідів? — усміхнувся він, звертаючись до Людмили Василівни.

— Ой… Не знаю. Та я і працюю в суботу.

— Може поміняєтеся змінами? Без вас буде не так цікаво.

— Я спробую.   

У неділю, 5 жовтня 1997 року, була похмура погода. В той день сонця майже не було і небо висіло суцільною сірою масою над головами. Вони їхали в Київ і, дивлячись на важкі сірі хмари, Лора думала, що приблизно такий самий у неї зараз і настрій. Вона страшенно нервувала перед майбутньою розмовою з Тонею.

Дівчата мали зустрітися в ресторані “Нон-стоп” (відкрився майже одночасно з “Пантагрюель” і також належав до “Альянсу”). Обрали його не випадково, бо був по дорозі, і саме до нього вони їхали зараз з селища. Знаходився він на проспекті Перемоги, 6 (працює ресторан до цього часу).

Коли Land Cruiser приїхав — Бакеро саме допомагав Тоні вийти з авто. Дівчата привіталися, проте між ними навіть на відстані відчувалася напруга. Степан поглянув на розгублену і знервовану Ларису, поглянув на наїжачену Тоню — якщо не втрутитися, то зараз вони почнуть розмову, і є великий ризик того, що посваряться… Ця сварка дуже засмутить його Наяду. Він був не проти підставити їй потім своє плече, щоб вона на ньому поплакала, але краще, щоб цього не трапилося. Ситуація вимагала негайного втручання.

— Ми поїдемо кудись чи сядемо в іншому залі? — поцікавився циган у нього.

— Сядемо в іншому, — Степан ще раз поглянув на дівчат, що переминалися з ноги на ногу, стоячи поруч. Потрібно брати все у свої руки… і він звернувся до Тоні, — сусідко, можна тебе на два слова?

Тоня здивовано поглянула на нього, потім на Бакеро, але підійшла і він відвів її за машину.

— Я слухаю… — вимовила вона, не знаючи як себе поводити поруч з ним, адже Степан знає правду про кіно і вона ні на мить не сумнівалась, що саме він ініціатор цієї їхньої розмови з Ларисою.

— Тоню, у мене буде до тебе одне дуже важливе, делікатне і секретне прохання.

— Яке прохання? — нерозуміючи вона поглянула на нього знизу вгору.

— Мені потрібно знати розмір безіменного пальця правої руки Лори, — сказав він тихо і очі Тоні розширилися від здивування.

— Степане… — прошепотіла вона.

— Так, тільки цихо мені. Я не знаю, як ти це зробиш, але мені потрібно знати на цьому тижні, щоб я замовив. А коли повернуся, якось там вже підгадаю момент і, сподіваюся, вона його прийме.

— Блін… — Тоня вражено видихнула і похитала головою. — Оце ти… З іншої половини того каменя, так?

— Так. Ти зможеш це зробити для мене? — він усміхнувся до дівчини.

— Думаю, що зможу.

— Я дуже сподіваюся на тебе, — він підморгнув їй. — Ти ж не проговоришся?

— Ні, я — могила.

— Дивися мені, — Степан пригрозив їй пальцем.

— Так, я пам’ятаю що лежить у твоїй машині, — засміялася Тоня. Почуте кардинально змінило її настрій і по тому, як вона весело пішла до Лариси, і взявши її під руку повела до ресторану, Степан був упевнений, що розмова пройде дуже добре.

Дівчата замовили каву і десерти. Говорити почала Тоня. І почала з вибачення. Вона вибачилася, що не повідомила Лорі про запрошення від Бакеро, що останнім часом відсторонилася від неї, що не приїхала на зустріч у метро...

— Я страшенно його ревную… До всіх. Я просто божеволію від ревнощів. Була у нього на роботі нещодавно. Там такі кралі біля Бакеро крутяться — я б їх всіх просто передушила. І я себе так накручую, що коли він згадував про тебе, то я і тебе готова була придушити. Хоча у тебе є Степан, і Бакеро тебе не цікавить… та і не цікавив ніколи. Вибач… Я сама не розумію що роблю і чому.