Фантомна довіра - Лана Вернік

— Бабусю, я не розумію. Ти розповідаєш МЕНІ, всю цю муть про Лору. Така-сяка, “розставляє ноги”. Вона спить зі мною! На що ти сподіваєшся, розказуючи мені все це? 

— Як ти не зрозумієш, що вона тобі не пара! Порядні дівчата так не роблять, а тільки ті, що розраховують скористатися чоловічою слабкістю.

— Яка слабкість? Чому не пара? Що ти таке говориш?!

— Ну що чому́, Степане? Батько — гулящий, матір — п’яниця, а...

— Людмила Василівна не п’є з липня.

— Поки тримається. Але ж може зірватися. Он, кажуть, у листопаді Володимирова нова дружина має народити сина. Уявляєш, який це привід знову почати пити?

— Ні, не уявляю.

— Лариса гарна, чим і користується. Я розумію, що вона тебе дуже приваблює, але ж Степане… не така дівчина має бути поруч з тобою.

— Не така? А яка? Ану, мені аж цікаво, — він відклав виделку і поглянув на бабусю.

— Не така яскрава, слухняна… незаймана!

Степан засміявся.

— Що за середньовіччя, бабусю? 

— Не смійся, дуже важливо, щоб жінка знала лише одного чоловіка, щоб не загуляла потім! А Лорка ця тобі вже “почата” дісталася! І це не правильно!

— Я не збираюся ні з тобою, ні з будь ким іншим ЦЕ обговорювати, — Степан нахилився до бабусі. — Це те, що лише між мною і Ларисою. Мене все влаштовує. І я б радив тобі менше говорити про Лору і її родину з різними “язикатими Хвеськами”, котрі вислуховують твої скарги, а потім все почуте перекручують і пліткують про тебе ж за твоєю спиною.

Бабуся обурено подивилась на нього.

— Нічого подібного…

— Якраз-то і чо́го. Ти знаєш, як тут люблять всі пообговорювати чуже життя. Як, кажучи неприємні речі про інших, намагаються підвищити свою значимість і вирости у власних очах на фоні тих нещасних, що потрапили під осуд. І коли ти виказуєш своє обурення своїм “подругам”, — Степан махнув лапки, — тим, що я з Лорою, то потім вони бурхливо обговорюють і тебе.

— А що про мене говорити? Я з твоїм дідом до шлюбу не спала!

— Чому не спала? — він відкинувся на стільці, примруживши погляд.

— Степане… то ж не можна було! — обурилася бабуся. Вона зі своїми дітьми ніколи не розмовляла на такі теми, а тут онук такі зізнання з неї витягує… сором який!

— Хто хотів — той спав, бабусю. Так було завжди. На лобі не напишеться, хто з ким що робив. А ти просто боялася того, що скажуть люди. Хотіла бути правильною?

— Тоді був не такий час…

— От не треба про час. Ти просто боялася. І дівчат своїх синів передивлялася, щоб гарні були, щоб потім не казали, що твої хлопці-соколи з якимись не такими дівчатами гуляли. Ти завжди боялася того, що скажуть люди. А тепер ти так мстишся Лорі за те, що вона не боїться?

— Що ти вигадуєш? Нікому я не мщуся… І нікого я не передивлялася...

— Бабусю, про те, як ти влаштовувала оглядини дівчат я чув від батька, і від місцевих. Досі легенди ходять. Ти думаєш, що про тебе не пліткують? Помиляєшся! У тебе не виходить контролювати мене, то ти відриваєшся на Ларисі. 

— Я…

— ПРИПИНИ обговорювати з усіма місцевими пліткарками мене, Ларису і її сім’ю. У селищі повно дівчат, котрі зустрічаються з хлопцями, сплять з ними, живуть у цивільних шлюбах, але ні про кого з них так завзято язиками не плескають. Лариса всім як поперек горла стала! Бо одна колишня вчителька, виходячи в центр, не упускає можливості розповісти парі своїх вірних подруг яку “ непутящу” дівчину знайшов собі її онук. І як вона сподівається, що скоро вона йому набридне і він її кине. Я чую тебе у кожній з цих пліток. ПРИПИНИ.

Віра Хризонівна вся почервоніла, але продовжувала дивитися на Степана.

— По закінченню моєї співпраці з Кірою Дмитрівною, щоб покінчити раз і назавжди з твоїм невдоволенням і плітками — я планую одружитися з Лорою. Сподіваюся, вона прийме мою пропозицію і погодиться на чоловіка-психа і родичку-пліткарку.

— Степане… — Хризонівна відкрила рота.

— Тому починай звикати до цієї думки. І своїм подругам розкажи, що я планую зробити Ларисі пропозицію, а весілля, якщо вона погодиться, призначимо десь на літо. І жити ми будемо в Києві. Бо тут — дуже несприятливий мікроклімат, — Степан взяв виделку і продовжив обідати. — А. Ще одне. Вистави з інфарктами і інсультами на мене не діють. Батько розповідав, тому можеш особливо не старатися.

— Чому ти вирішив, що джерело пліток — я? Люди все і самі бачать...

— Все просто. Родина Лариси особливо нічим не відзначалася останнім часом, але варто було мені зустрітися з нею, як ти помітила мою цікавість до Лори і плітки вибухнули. Люди не можуть бачити і знати того, що відбувається у нас — їм про це хтось розповідає. Про альтанку, що ми там “зажималися”, про кімнату, де годинами “сиділи”. З усіх можливих підозрюваних і зацікавлених осіб всім параметрам відповідаєш тільки ТИ. Ти виносиш інформацію на загал, а охочі поговорити — підхоплюють і перекручуючи поширюють її далі. І моя вина в усьому цьому теж є. Я не намагався розчути, що кажуть, а коли прислухався. То одразу ж вирахував ТЕБЕ.

— Я не прийму Лору!

— Твоє право. Але це не вплине на моє рішення.   

Людмила Василівна потерла чоло. Всі сиділи за столом, пили трав’яний чай з тортом, котрий привезли Лариса і Степан. Вона щойно вислухала прохання Степана відпустити Лору з ним на тиждень і обіцянку привезти її на наступні вихідні. У нього трохи загоїться нога і, якщо буде погода, то можна буде піти до лісу прогулятись. А ще влаштувати пікнік там чи вдома щось придумати.

Вона бачила, що Лора хоче поїхати з ним, бачила як донька горнеться і лащиться до Степана і як він відповідає їй ніжністю… Бачила як Тетяна, вичікуючи, спостерігає за нею, вже, мабуть, приготувавши цілу промову на підтримку сестри… Матір була не проти відпустити її, але...