Фантомна довіра - Лана Вернік

— Тебе ніхто не кликав в кіно, — сказав Степан і завів двигун, — я правий?

— Ніхто.

— Це Тоня не передала тобі запрошення. Як думаєш, чому вона цього не зробила? — він вивів машину на дорогу.

— Я не знаю… Можливо, ображається, що я сказала їй тоді у вересні, що вона не повинна так категорично ставитися до своєї мами?

— Ми їй всі тоді це казали.

— А я їй ще сказала, що вона переключилася з Максима на Бакеро за пару хвилин, а Ніна Григорівна була сама багато часу… І з її боку це не зрада. Її ж чоловік не поїхав кудись — він помер, його вже немає… І він ніколи не повернеться. Тоня тоді надулася, а потім ви повернулися з пивом…   

— Можливо. А що там за “гусак”? 

— Він не схожий на гусака. Я заносила Ніні Григорівні мед на тижні. Вона зараз на лікарняному, підвернула ногу. Андрій Семенович про неї піклується. Коли я прийшла — він пік пиріжки з яблуками, уявляєш? — Лора усміхнулась і розвернулася до Степана.

— Смачні?

— Смачні.

— Пиріжки я люблю. Хороший сусід намальовується, — він усміхнувся. — А що він за людина?

— Не знаю. Але негативу я до нього не відчула. І вона… вона ожила з ним.

— Ким він працює?

— Машиніст у метро.

— Прикольно. А чому Тоня його тоді “гусаком” назвала?

— Не знаю. У нього волосся таке світло-русяве і чубчик задирається вгору… Може тому?

— Може і тому… І він не був одруженим, так?

— Не був. Йому після школи матір не дала одружитися з однокласницею. І документи ховала, і у льосі його закривала… На цілий тиждень!

— Нічого собі.

— Так. Та його дівчина потім поїхала, згодом вийшла заміж за іншого, і він скільки не пробував, все було, як він каже, "не те". Ну і ще він сам сказав, що вирішив, що, мабуть, родина — то не його. “Погуляв і додому, відсипатися”.

Степан усміхнувся при цих словах, а Лора напружилася. 

— А на 8 березня їх познайомили спільні знайомі і між ними, як вони кажуть, пройшла іскра, — закінчила Лариса.

— Не дивно, Ніна Григорівна — гарна жінка. Скільки їй, сорока ще ж немає?

— Тридцять вісім.

— Ще молода. Але Тоня не ображається на тебе за ті слова. 

— За що ж тоді? — Лора здивовано повернула до Степана голову, — ми ж не бачилися з нею з вересня.

— Вона не ображається, Лоро, вона тебе ревнує до Бакеро.

— Мене? До Бакеро? Але я… я його навіть не бачила весь цей час, — приголомшено прошепотіла вона. Ще цього їй не вистачало. Ревнощі Тоні на рівному місці. Бакеро — гарний, цікавий, але як чоловік він Ларисі не подобався абсолютно. І Степан так спокійно про це говорить — він же вірить їй?

— Бакеро дуже компанійська людина і завжди намагається зібрати побільше людей. Йому потрібен натовп, куди б він не йшов. Мабуть, він згадує про тебе час від часу, а їй це не подобається. І коли Бакеро захотів покликати тебе в кіно, то Тоня тобі навіть не передала запрошення. 

— Та я б все одно не пішла.

— Мова не про те пішла б ти чи ні, Наядо. Тут вже питання взаємної довіри між ними. А її, як я бачу, дуже мало. Бакеро попросив Тоню запросити тебе на сеанс. Вона цього не зробила і збрехала, що ти відмовилась, а ти щойно прикрила її брехню.

— Я не могла інакше...

— Ти продовжуєш себе поводити, як вірна подруга, мАла, але ти маєш поговорити з Тонею про це найближчим часом і дуже серйозно. Чи має сенс бути вірною подружкою надалі? Ця ситуація може стати кінцем вашої дружби, а може стати каталізатором для виходу стосунків на новий рівень.

— Не розумію… Чому? Невже Тоня настільки невпевнена в собі і в Бакеро, що думає, ніби то я можу своєю появою зруйнувати їхні стосунки?

— Завтра подзвонимо і ви домовитесь про зустріч.

Від Золотих воріт до Куренівського парку вони доїхали за 15 хвилин. Ларису вечеря засмутила. Неприємним сюрпризом стали зміни, що відбулися з її, по суті, єдиною подругою. Тоня ніколи не дружила лише з нею, були ще Іра і Юля, але для Лори Антоніна була найближчою людиною… колись.

Вони мовчки піднялися на ліфті, Степан відчинив квартиру і важко сів на тумбу у прихожій. Лариса поклала букет на іншу тумбу, поставила сумку на підлогу і присіла біля його ніг. Нога набрякла і кросівок врізався в ногу, бо став дуже тісним. Обережно, не смикаючи, вона допомогла йому роззутися і лишилась сидіти на підлозі.

— Дякую, — з полегшенням видихнув Степан.

— Тобі потрібно лежати і відпочивати, а ти весь день на ногах. 

— Завтра вихідний. Субота. Можна нікуди не ходити і полежати. Чи тобі потрібно повернутись додому?

— Додому можна поїхати у неділю.

— І в неділю я тебе заберу назад. Буду просити і молити твою маму, щоб дозволила, — він усміхнувся і погладив Лору по голові.

— Давай я допоможу тоді прийняти душ і ти підеш спати… Обіцяю, я не приставатиму до тебе, — Лариса вимовила останню фразу з усмішкою і Степан, погоджуючись, кивнув.

Ледь торкнувшись подушки він заснув. Лариса ще довго крутилася, думаючи про Тоню, про Степана, про себе, про них… В “них” — вірилося слабо.

Вони піднялися з ліжка ближче до обіду і, пообідавши, знову повернулися в нього. Вони не кохалися. Лежали обійнявшись, розмовляли, цілувались, знову розмовляли. Після обіду задрімали і, прокинувшись вже ввечері, Степан набрав Бакеро та попросив до телефону Тоню. Дівчата домовилися зустрітись у неділю ввечері в місті. На щастя, кожна з них усвідомлювала потребу цієї розмови...

В неділю вранці Степан завезе Лору до мами, сам заїде до бабусі, вислухає її причитання, що він схуд, що "що ж це таке? то руку, то ногу поранить…" Погодився лишитись на обід. За столом Віра Хризонівна почала переповідати йому плітки, котрі ходили по селу взагалі, обережно підвівши до пліток про нього і Лору.