Фантомна довіра - Лана Вернік

Лора поглянула на Степана — він вів авто і дивився лише на дорогу. На його обличчі не читалося жодної емоції. Розуміла, що він говорив про свою матір, бо голос його звучав особливо сухо...

— Трохи — це скільки? — поцікавився Роман.

— Ну ще рік… — знизала плечима Тоня і озирнулася до нього.

— А що зміниться за цей рік?

— Не знаю. Того Гусака я точно не хочу бачити у себе вдома…

— Думаєш, він буде жити у вас? — подала голос Тетяна.

— ТАК. Бо там у нього мама і сестра з родиною… Ви не уявляєте, як вони раділи, що він знайшов собі подружку з будинком… — Тоня зітхнула.

— Не моя справа, звісно, але я б порадив твоїй мамі, якщо справа дійде до одруження, підписати шлюбний контракт, — сказав Роман. — Про всяк випадок.

— А ти що, якийсь адвокат?

— Так, я адвокат, — він усміхнувся, блиснувши білими рівними зубами.

— А що ти тут робиш? І чому ми їдемо до тьоть Люди? — нарешті прийшла до тями Тоня. Власні проблеми, будучи озвученими, відійшли на задній план, і вона стала готовою сприймати нову інформацію.

— Мій батько хоче розлучитися з мамою і одружитись із тією жінкою в Португалії, бо в листопаді в них має народитися син, — сказала Лора.

— Твоя мама проти?

— Вона згодна на розлучення, але він хоче продати наш будинок...

— Ну нічого собі… Тому ти тут? — Тоня повернулася до Романа, і він кивнув.

 — А з обличчям у тебе що? — звернулася вона до Лори.

— Нічого… — Лора відвернулася до вікна.

— Це її батько вдарив… — сказала менша сестра.

— Блін, я не бачила вас три дні, а тут такі події…   

Тетяна покликала маму з відділення в хол, де Степан її познайомив з Романом. Вони сіли розмовляти біля вікна. Розмова тривала майже годину. Були і сльози, і сміх, і відчай, і радість...

Тетяна на лавці біля приймального відділення розповідала Тоні про все, що трапилось у вечір приїзду батька, та про ранковий візит Степана, про міліцію, заяву і вчорашнє нічне морозиво.

— От Валька, сука… — Тоня насупилася. І ще їй стало цікаво, чого це Горбач приїхав на закриття кіоску? Невже Валька з ним гуляє? Але ж Андрій, наче, одружений… Треба буде Ірку розпитати… та точно має знати.

Лариса й Степан пішли прогулятися парком лікарні, в якому було багато затишних алей і альтанок. Щоб відволіктися від думок про свою родину, Лора запитала його про Софію: що трапилося у неї, чому вона облишила своє колишнє клубне життя, чому набрала зайву вагу і які результати аналізів? — Результатів ще не знають, поїдуть по них у п’ятницю… Що сталося? — У неї був хлопець, котрий дуже не подобався її батькам. Мажор. Того дня вона з ними посварилася, і хлопець приїхав та забрав її з Калуги. Відступали мало не з боями. Поїхали в Москву. Під час цієї поїздки їй стало погано, почало нудити прямо в салоні. Хлопець відволікся і вони з’їхали з дороги. Він загинув на місці, був не пристебнутий, вилетів через лобове скло і головою в бетон… Софія була пристебнута і майже не постраждала, якщо не враховувати подряпини, але смерть хлопця стала для неї стресом, котрий призвів до викидня. Не знала про вагітність... І з тих пір вона припинила клубне життя, замкнулась у собі і набирала вагу. Та ще й димить, як паровоз...

Лариса зупинилася.

— Що? — Степан озирнувся, тримаючи її за руку.

— Ти постійно пристібаєш мене, а себе — ні… — вона стурбовано дивилася йому в очі.

— Іноді я пристібаюся, — він усміхнувся і підійшов, ставши навпроти неї.

— А потрібно щоразу…

— Лоро, не хвилюйся, я обережний за кермом.

— Степане, будь ласка… — Лора не відводила від нього погляду. Їй важко було виразити словами те, що хотіла сказати. Від однієї думки, що з ним може щось трапитися, серце завмирало.

— Наядо, не хвилюйся, — Степан провів кінчиками пальців по її щоці, — я обіцяю, що пристібатиму пас безпеки… коли пам’ятатиму, — він усміхнувся, і вона притулилася щокою до його грудей — ну як можна з таким жартувати? Він обійняв Ларису, пригортаючи до себе.

За ці два тижні спілкування вона навчилася розрізняти його настрій по голосу і звертанню до неї. Коли Степан був офіційно-нейтральним, при сторонніх, або був сердитим, він називав її повним іменем — Лариса. Коли вони спілкувалися не наодинці, але спілкування було невимушеним і в колі друзів — Лора. І тільки коли вони були лише вдвох, Степан називав її Наяда. Це звертання було особливим, щось на зразок “милої” чи “сонечка” у інших… Для нього Лора була Наядою, німфою.

— Як ти дивишся на те, щоб цієї п’ятниці піти в River Palace? — запитав Степан трохи згодом.

— Я не дуже люблю дискотеки…

— Там не лише дискотека. Там ще є казино. Паб. Я хочу ці вихідні провести з тобою, бо в понеділок поїду.

Почувши про його від’їзд, Лора стисла пальці, зім’явши тканину поло.

— Надовго?

— До наступних вихідних. У п’ятницю я повернуся.

Лора хотіла запитати, чи далеко він їде? Чи це небезпечно? Але промовчала. Який сенс знати правду?   

Повертаючись у селище, Роман мовчав і усміхався, переглядаючи нотатки. Він обмірковував ситуацію.

— Що скажеш? — поцікавився Степан, поглянувши на друга у дзеркало заднього виду.

— Ситуація не безнадійна. Людмила Василівна не планує відмовлятися від майна. Це мудро з її боку, та й запропонована сума не відповідає вартості її частки. Не знаю, на що Володимир Миколайович сподівався, але так, як він хоче, точно не буде. До того ж він поспішає отримати розлучення, а ми можемо затягнути цей процес так, що він отримає розлучення дуже-дуже не скоро. Десь приблизно тоді, коли його син буде вже ходити в садочок. І це наштовхує мене на думку...

— Мирова угода? — поцікавився Степан.

— Було б добре. Не відкидаю таку можливість, — кивнув Роман. — Я приїду в п’ятницю і запропоную Людмилі Василівні варіанти наших наступних кроків. Потім зустрінемося з ним і його адвокатом. Сподіваюся, що він зможе прийняти виважене і мудре рішення. Бо ми ж нікуди не поспішаємо, на відміну від нього.